Мені 43 роки. Я жила зі своєю сім’єю в місті Ізюм Харківської області. Працювала у дванадцятому ліцеї. Зараз він наполовину розбитий. Ми з родичами виїхали в березні, бо були активні обстріли. Батьки не захотіли виїжджати. Через те, що зв’язок поганий, їм вдається телефонувати нам лише раз на тиждень, щоб сказати кілька слів. 

Спочатку ми не вірили, що до нас дійдуть бойові дії. Навіть речі не збирали. Підготували лише документи. Однак, з кожним днем ставало страшніше. 

Нам довелося ховатися в підвалі. Літали снаряди. Діти панікували. Тепер вони бояться навіть грому. 

Зараз ми мешкаємо у Дніпропетровській області. Дуже вдячні родині, яка прихистила нас. Ця сім’я забезпечила нас продуктами й речами, дала змогу нашим дітям навчатися онлайн. Ми безмежно вдячні цим відкритим і щирим людям. 

Хочеться, щоб війна закінчилася якнайшвидше. Хочеться знову побачити рідних, обійняти їх. Ми віримо в найкраще.