Світлана з чоловіком і дитиною-інвалідом не змогли довго залишатись в окупації, але і прийняти рішення про від’їзд було важко

Ми мешкали в Херсоні. У нас із чоловіком дитина з важкою інвалідністю. Я добре пам'ятаю той день. О п’ятій ранку мені подзвонила голова ОСББ нашого будинку і, плачучи в трубку, повідомила, що почалася війна.

Найстрашніше, що в своєму місті, на своїй землі більше ми не відчували себе в безпеці. Ми навіть себе людьми не відчували, бо поряд були рашисти з автоматами. Вони могли зупинити в будь-який момент і зробити все, що завгодно: забрати мій телефон, моє життя, машину або чоловіка. Було жахливо пересуватися по місту і боятися. 

Були дуже великі перебої з постачанням, коли окупанти наші продукти не давали завозити і не завозили ще свої. Через дуже великі перебої з їжею і водою було дуже важко. Щоб купити якусь їжу, ми групувалися з подружками і виходили. Якщо десь якісь продукти з'являлися, ми займали черги різні: одна стояла за м’ясом, інша за хлібом або ще чимось і ділили між собою продукти, які вдалося купити.

Багато складнощів виникло з дитиною: покупка ліків, памперсів. Емоційне нагнітання було, там божеволіли кожного дня. Ми вирішили, що більше так не зможемо, тому виїхали. 

Складно прийняти рішення. Виїжджаючи, ми практично прощалися з нашим містом, з нашою домівкою, з нашими речами і друзями, більшість яких на той момент ще залишилися в місті. Це найскладніше рішення. У нас була з самого початку і до кінця проукраїнська позиція, з якою там дуже важко жити. Нас зупиняли, перевіряли телефони, постійно обшукували нашу машину. Частіше це було в грубій формі. Це була постійна тривога, зв’язку не було, ми не розуміли, де наші родичі, де хто. 

Я думала, що скоро повернемося в Херсон, хотілося бути ближче до дому, тому поїхали на Одещину. Рідні роз'їхалися по всьому світу, але велика кількість залишається в Херсоні.

На сьогоднішній день я вже не чекаю на кінець війни, бо за моїми відчуттями, це надовго. У мене дуже багато болю і суму з цього приводу. Я дуже хочу, щоб це все скоріше закінчилося, але варіантів закінчення цієї війни я не бачу.

Хочу жити в своїй країні, щоб наша країна була могутньою і потужною - такою, які в ній люди, тому що все тримається в нас, на людях. Я би хотіла, щоб українці мали достатньо коштів, поваги і уваги до себе, а не так як зараз. Я хочу, щоб ми всі зробили висновки, передивилися наше бачення. Я багато була в Європі і не можу сказати, що я бачила кращу країну, ніж наша.