Острижнюк Ірина, 11 клас, ІФПКЛ  «Католицький ліцей святого Василія Великого»

Вчитель, що надихнув на написання есе - Михайляк Галина Григорівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна - це слово, яке глибоко вкоренилося у нашій свідомості та житті за останні роки. Вже майже тисячу днів вона триває, залишаючи за собою глибокі рани, зламані долі та невимовні втрати. Цей етап змусив нас  переглянути наші цінності, переконання та пріоритети. Коли війна розпочалася, здавалося, що це лише страшний сон, який скоро закінчиться. Перше відчуття було шоком. Усі такі прості, але звичні речі: навчання чи зустрічі з друзями стали чимось далеким і неважливим.

У той момент було враження, що світ розвалюється на очах. Але поступово усвідомлення того, що війна  - це нова реальність, змінило моє ставлення до життя.

Усе почалось того самого дня - 24 лютого. Я разом зі своєю сім’єю, а саме з мамою, сестрою, братом та бабусею перебувала на той момент у Києві. Спочатку здавалось, що це всього лиш новий звичайний день. Якби не дзвінок батька о 5 ранку. Він залишився в Івано-Франківську, але саме від нього ми почули страшні новини.

Мій тато телефонував нам без кінця того ранку, але ми не розуміли чому. Ніхто з нас не чув вибухів чи сирен в столиці. Тож, коли мама нарешті взяла слухавку, кожен присутній тоді у кімнаті почув слова: «Вставайте. Почалась війна».

Спочатку це здалось абсурдом - це ж неможливо! Але пізніше, переглядаючи  новини, ми зрозуміли, що це, на жаль, наші страшні реалії. Перший час був найважчим. Новини… повідомлення про вибухи… загиблі українці та зруйновані міста створювали почуття безпорадності.

Я досі пам’ятаю ту паніку, яка охопила столицю нашої держави. Біль, страх, розпач - усе це було написано на обличчях наших людей.

Кожен намагався якомога швидше купити їжу, ліки і те, що було необхідно. Виходячи з квартири, я бачила, як тисячі людей з речами сідають у  машини та покидають свої домівки, шукаючи безпечніші місця для проживання. Хтось знайшов їх на території Західної України, хтось – за кордоном нашої держави. Багато хто повернувся до своєї оселі, але є й чимало таких, які вже не приїдуть. Пам’ятаю ситуацію на вокзалі. Словами це не передати. У той день у нас був запланований потяг додому ввечері, але коли ми приїхали туди, - це був суцільний хаос. Люди масово скуповували квитки на будь-який потяг подалі від Києва.

Вертаючись в Івано-Франківськ, помітила, що наш вагон був наповнений людьми повністю. В одному купе, замість шести людей, сиділи по 9-10. Увесь коридор, тамбур та, навіть, туалет були заповнені. Вільного місця ніде не було.

Провідники вагонів пускали стільки людей, скільки могли, хоча це було заборонено. Та найстрашніше мені стало саме під час нашої дороги. У той момент російські війська активно наступали на Київщині, захопивши вже Чорнобильську АЕС. Їхали ми дуже повільно, бо могло статись що завгодно. Наш шлях був небезпечним. Повернувшись додому, я дізналась, що мій тато приєднався до  тероборони. Через це я бачила його дуже рідко, бо проходив навчання, але пізніше зустрічі взагалі  припинилися, бо він поїхав воювати на фронт.

На щастя, минулого року татусь повернувся живий і здоровий. Відтоді, я стараюсь донатити військовим, бо це  чи не єдине, що я можу зробити для них у такий важкий час.

Незважаючи на всі труднощі, ці тисяча днів показали, що у нас є незламна воля. Кожен день, проведений у війні, загартовував дух, змушував нас ставати сильнішими. Ми навчилися цінувати кожен момент миру, кожну годину спокою, кожну зустріч із близькими. Тож, незважаючи на всі виклики, які постають перед нами, я вірю, що кожен з нас має сили пройти цей шлях і побачити новий день без війни.

Тисяча днів - це лише етап на шляху до перемоги!