Життя було гарне до війни. Я все казала синові: «Чого ти такий жадібний? Навіщо ти все збираєш?» А він відповідав, що не жадібний, а домовитий. Я у 2017 році поховала сина. 

У мене було що їсти, і я з сусідами ділилась. Я запаслася картоплею, цибулею. Борошно в мене було. Таблеток накупила. Наче знала щось, чи відчувала. Ми готували всі разом. Від голоду не страждали. 

Найтяжче було, коли дуже сильно стріляли і руйнували все навколо. Влучили в наш будинок. Добре, що він не загорівся. Було влучання в другий під’їзд - він склався. А я живу в першому, там усе наполовину зруйновано було. Зараз я не знаю, в якому стані моя квартира. Це був найстрашніший день. 

Я була в коридорі - йшла від сусідки. До дверей тільки підійшла – і вікна вилетіли. У котел влучило, кондиціонер полетів. Я два тижні нічого не їла, тільки пила воду. Було дуже страшно. 

А ще страшно було, коли треба було виїжджати, а вони стріляли дуже сильно. У нас половина Рубіжного була під ЗСУ, а половина – під "луганчанами". Це був найстрашніший момент у моєму житті.

Виїздила, коли вже нас ЗСУ наші не вивозили. Тому мене волонтери вели. І луганчани вивозили тих, хто хотів виїхати з Рубіжного, у Старобільськ. Там були волонтери. Я переночувала там дві чи три ночі. Потім їхала маршрутка, і я у квітні, десь числа четвертого, виїхала в Дніпро. А вже маршрутка, яка їхала 14 квітня, була повністю розстріляна. Я вважаю, що мені пощастило. З Дніпра мене волонтер, мій студент, забрав у Київ і влаштував тут. 

Я тут також отримувала допомогу, а зараз луганський хаб нічого не дає. Мені студент-волонтер допомагає. Як буде далі – не знаю, живемо одним днем.

Хочеться, щоб і Луганська область, і Крим – усі були в Україні. Ведуться різні розмови. Переживаємо про все. Впевненості навіть у моїх студентів немає. Віримо в краще майбутнє. З України виїздити я нікуди не збираюсь, хоча мені пропонували. Закордонний паспорт є, але я сказала, що з України нікуди не поїду.