Крутих Ілля, 11 клас, Одеський ліцей №100 Одеської міської ради 

Вчитель, що надихнув на написання есе - Кабанов Кирило Вікторович

«1000 днів війни. Мій шлях»

Для мене війна почалася в 2014 році, коли я пішов до першого класу. Тоді я не особливо розумів, що відбувається. Мої батьки не знали, що робити і куди їхати. Я не дуже пам'ятаю ті події, але одне відклалося в моїй пам'яті. Коли я був на дні народження моєї тітки, їв торт на кухні й почув вибух. Не пам'ятаю, куди саме він припав, але, здається, це була районна лікарня. Тоді я вперше відчув, що таке війна.

Батько відразу ж поїхав шукати для нас інше місце проживання. Він побував у багатьох містах України, йому було складно починати життя з нуля, залишивши все позаду.

Він відправив нас до Бердянська, а сам поїхав до Києва, де прожив близько двох місяців. Проте йому там не сподобалося, і він вирушив до Одеси, де ми зараз і живемо. Він був один, але впорався. Моя мати теж зробила багато для цього, я їх обох дуже люблю. Через пів року ми всі переїхали до Одеси: я, мама та моя сестра. Раніше я жив у чотирикімнатній квартирі, а приїхавши до Одеси, оселився в одній кімнаті. Це було новим для мене досвідом.

Я залишив свій футбол, я навчався в найкращій академії країни, в академії Шахтаря, бо там працював мій дід , але довелося покинути її. Мої бабусі та дідусі залишилися в Донецьку.

Перше знайомство з новою школою було дуже важким, адже все було новим. Перші два роки мені було дуже погано, хоча до цього я завжди навчався на високі бали. У 3-4 класах я мав погані результати, важко було звикнути до всього. Мама засмучувалася через мої оцінки, і тоді я пообіцяв їй, що з 5-го класу буду вчитися не нижче, ніж на 10 балів, і дотримав свого слова. Згодом все почало налагоджуватись: у мене виходило в футболі, в школі, я зустрів своє перше кохання. Але як тільки я почав відчувати радість, почався коронавірус, який все зіпсував.

Було важко - життя без футболу, без школи, без зустрічей із рідними. Але з часом я звик до цього і думав, що можна жити й так.

Пізніше я побачив, як мама зайшла в кімнату і заплакала. Я не розумів, що сталося, але дізнався, що помер мій дідусь. Я ніколи не забуду його, і все, що роблю, - це заради нього. Я довго не міг зрозуміти, чому так сталося. Адже він був хорошою людиною, і мені було всього 11.

Далі війна поширилася на інші міста України, і ми одразу виїхали до Болгарії, у місто Варну. Кожен день я телефонував батькові й питав, як у нього справи. У Болгарії я був єдиним чоловіком у сім'ї, допомагав мамі та сестрі, як міг, приносив їжу і старався вчитися. Я ходив на тренування, бо футбол все ще жив у мені.

Але згодом у нас трапилася нова втрата - помер мій інший дідусь. Я був у шоці, але батько попросив мене бути сильним і підтримувати маму та сестру, тож я не дозволив собі плакати.

На цьому тижні, після смерті мого дідуся, ми захворіли на ротавірус, усім було погано. Але я намагався допомагати «моїм дівчаткам». Згодом ми повернулися до Одеси, оскільки ситуація трохи покращилася, і дівчатка дуже скучили за татом. Все, що сталося, завадило мені здійснити свою мрію стати футболістом. Я багато пропустив і, коли повернувся, був одним із найслабших. Я тренувався, намагався, але пропустив занадто багато і морально не витримував. Все це позбавило мене дитинства, і я вже не можу щиро посміхатися.

Зараз я живу, не знаючи, що буде завтра, і не знаю, ким стати, як скласти іспити і що робити далі.

Раніше я хотів лише грати у футбол, але після того, як це стало неможливим, я не знаю, чого прагнути.