Я жив у місті Костянтинівка, я встав вранці вдома і дізнався, що росія вторглася (24 лютого) в нашу країну, я був у шоці, мене переповнювали хвилювання... Я сів і намагався прийти до тями, мені здавалося, що це сон. Через деякий час я зібрав тривожну сумку і, коли була сирена, йшов у коридор. Мені було важко усвідомлювати, що в лічені секунди я можу все втратити...

Коли я приїхав у село в Каніж, то я зіштовхнувся з багатьма проблемами. Нерозуміння людей, приниження, стрес, поганий настрій, хвилювання, панічні атаки під час війни... Я отримав великий шок, коли по моєму місту прилитали ракети... Серце вилітало... Спочатку у нас були проблеми з ліками, був ажіотаж і всі все купували. Але дякую волонтерам, нам дали ліки. І у нас було все добре, продуктів у нас було достатньо, оскільки у нас велика родина і мама купує всього багато.

Мій брат залишився в місті досі, тому що його дружина була вагітна, а інші мої родичі переїхали до Каніжу і ми живемо в одному селі. Але так як у мами багато дітей, то з'явилися проблеми, такі як нестача кімнат, меблів і т.д. У нас тут будинок маленький і нам доводиться жити у тісноті.

Розчулювало, коли мені допомагали люди, і я дуже радів коли наше ЗСУ відбивало хоч маленький шматочок нашої землі.

У мене є пакетик чаю. Мені подарувала подруга при переїзді. Мені він нагадує ті часи, коли місто бомбили... А ще коли гроза у мене серце вилітає. Чомусь мій внутрішній світ згадує всі ті моменти... І мені страшенно стає. Коли літають винищувачі, я так боюся цього звуку і щоразу закриваю вуха. І мені ніби хочеться звернутися в калачик.