Дівчина, які тільки-но закінчила школу, була вимушена покинути батьків та переїхати у безпечніше місце заради збереження життя та здоров’я.

Біль. Ось, що я відчуваю з 24 лютого. Час зупинився. Я випускниця, у минулому житті прагнула вступити до Харківського національного університету імені С. Каразіна на факультет міжнародних відносин. Але цю мрію просто розтоптали і знищили.

Я досі пам’ятаю перші тривоги та вибухи. Серце просто завмирало. Було таке відчуття, що я не можу дихати.

Це зараз вже не так реагуєш на це. Тепер боїмося, щоб наше місто не стало місцем пострілів.

У березні батьки зрозуміли, що мене треба відвезти у безпечніше місце. Досі пам’ятаю, як мама намагалася не плакати, коли ми прощалися, і як тато намагався бути не засмученим, але все одно я відчувала, що кожен з нас не хотів прощатися. Ми вважали, що ця розлука буде максимум два тижні. Але ми не знали, що не побачимо один одного два місяці.

Було складно, але Жовква (Львівська область) – гостинне місто, тому ми не відчували себе чужими. Досі пам’ятаю, як ми поверталися додому.

Коли ми вийшли на вокзал у Харкові, мій пульс став частішим. Повітря в легенях ніби не було. Харків став іншим. Не чутно дитячого сміху, у багатьох квартирах нема вікон.

Проїжджаючи Холодну гору, побачила розбомблений будинок. Навіть не уявляю, що відбувається на Салтовці. Скільки людей втратило житло? А скільки життів?

Але всі погані думки зникли, коли почала впізнавати свою рідну Лозову. І ось зустріч! Мамине волосся посивіло, але вона все одно залишається моїм серденьком, тато був найщасливішою людиною у Всесвіті, бо побачив мене вперше за цей неймовірно довгий час.

Життя змінилося, змінилися і ми, але у наших серцях залишається надія та віра, що все буде добре.