Під час обстрілів Катерина з чоловіком спускали дітей до оглядової ями у гаражі й накривали своїми тілами

Вранці мені подзвонив син — він тоді був у Херсоні — і сказав, що в них горить аеропорт. Я спочатку не зрозуміла, подумала, що це якась аварія. Питаю: «Чому він горить?», а син відповідає: «Туди прилетіло». Я ще перепитала: «Що прилетіло?», а він сказав: «Мамо, війна». Це був шок.

Того дня я була вихідна, але працюю в магазині, тож одразу прибігла туди, забрала виручку. Ажіотаж був величезний — люди скуповували все. Чоловік пішов на роботу, але відпросився, і ми поїхали в Херсон до дитини. Добре, що біля нас є дорога через поля. Ми швидко дісталися. 

Дороги були порожні, транспорту не було, людей на вулицях теж, наче всі вимерли. 

Люди були лише на заправках і там, де продавали бутильовану воду. У Херсоні ми забрали ще хлопців, які навчалися з нашим Єгором, вони з Миколаєва, і повернулися додому. Так минув перший день.

Ми не виїжджали, бо магазин працював постійно і не зачинявся. Люди в селі залишалися, їм потрібен був хліб та інші продукти. Наш склад працював, товар нам привозили. Постачальники не їздили, але керівництво знаходило товар на складах і доставляло його нам. У нас своя пекарня, ковбасний і рибний цехи, тому продукція була. Діти виїжджали в Миколаїв, коли тут ставало дуже гучно.

Найбільше мене шокував перший обстріл. Навколо нашого будинку лягали міни, а ми не знали, що робити. 

У погребі сховатися було неможливо — він земляний, і якби туди прилетіло, нас би засипало. Ховалися в оглядовій ямі в гаражі. Було дуже страшно. Потім ми звикли, вже розуміли, звідки летить, і реагували інакше. Але вперше було особливо страшно за дітей. Це була рання весна, у хаті тепло, діти роздягнені. Меншу доньку, яка була в трусиках і майці, закутали в куфайку і швидко спускали в яму. І зверху на дітей лягали, щоб прикрити їх.

Приємно вражали наші військові. Наші хлопці — це справжній промінчик світла. Вони завжди усміхнені, ввічливі. Були різні: і солдати, і офіцери. Танкісти приїжджали замурзані, але з очима, які світилися. Про них нічого поганого сказати не можу.

Стрес я долала роботою. Щодня працювала, і мені просто не було коли думати про погане. То в магазині, то вдома по господарству, то комусь щось привезти треба. Влітку були пожежі, ми їх гасили. Напрацюємося, впадемо й спимо, хоча вночі все одно було страшно.

Я мрію, щоб наші діти пішли в школи, інститути, університети, академії. Хочеться, щоб усе налагодилося, щоб вони побачили справжнє життя, а не жили постійно в комп’ютері й не спілкувалися з однокласниками лише онлайн.