У перший день війни мені зателефонувала невістка: "Мам, війна!" Сказала, що Миколаїв обстрілюють, і плакала. 

Світла у нас не було взагалі. Орки гепнули по трансформатору напередодні окупації, і не було його аж до грудня минулого року. З водою дуже важко було. Їсти ми варили надворі на дощовій воді. У кінці квітня виїхали. 

У нас вийшло так, що ми виїхали зі Снігурівки в останній день, коли випускали. У кінці квітня були влучання. Чоловік поїхав велосипедом подивитися на синову квартиру. Син виїхав раніше. Там шибки порозбивали. Коли чоловік їхав додому, потрапив під обстріл. Його не зачепило. Проїжджав біля залізниці, почув, як у людей вибухнули газові балони. Приїхав і сказав, що будемо виїжджати. Ми зібралися і вранці поїхали. З Херсона їхали величезні колони на виїзд - по 300 машин і більше. А ми поїхали самі. Росіяни подивились на нас і пропустили. Ми їхали до Баштанки одніє машиною.

Страшно було, скрізь гриміло, але ми звідти виїхали.

Повернулися додому незабаром після звільнення. Відразу їхати не дозволяли. А 20 листопада дали добро. Наступного дня ми повернулися. 

Як би я хотіла, щоб війна швидше скінчилася! У нас на Великдень було 11 влучань: дві школи розбили, будинок культури розбомбили, лікарню зачепили, будинки розбили біля шкіл. Поряд село - там двоє дітей загинули. Вони заховалися у старий неробочий магазин, і їх там дістало. А сьогодні вночі прилетів "шахед". Пошкоджена інфраструктура.

Якби було трохи тихіше, бо я від кожного шурхоту здригаюся. Не знаю, чи можна подолати стрес від війни.