"Було страшно, що в місті з кожним днем ставало все менше і менше людей"

Була вдома, коли почалось вторгнення. Маю сина 10 років, якого виховуючи сама. Почула по телевізору, цю страшну новину.Не хватало грошей. У нас на підприємстві затримували зарплатню, її й зараз затримують, запаси їжі звичайно були на два-три тижні, але щоб поповнити їх потрібно було докупляти. В цей саме час ми з дитиною хворіли на коронавірус, температура 39 і вище. Аптеку не знайдеш відчинені. В мене була паніка і я боялася, що не зможу прогодувати свою дитину.

В під'їзді, де ми мешкаємо залишилось дві квартири, а через тиждень і вони виїхали. Ми лишилися самі. Було страшно, що в місті з кожним днем ставало все менше і менше людей. Почали мародери по квартирах.

Проблему з їжею вирішувати було вкрай важко. Керівництво заводу, де я працюю, жінкам на 8 березня, як подарунок дали по кілограму рису, гречки та муки. Запам'ятала, як знайома, яка працювала у їдальні, покликала мене і дала продуктів.

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/