Мені 35 років. Жила з чоловіком і дитиною в селищі Слобожанське Чугуївського району Харківської області. Про початок війни дізналася, коли вчителька написала, що заняття відмінили. Я прийшла на роботу з дитиною, тому мене відпустили. Коли почалися обстріли, ми жили у підвалі. Було страшно. Гинули жінки, діти, люди похилого віку. Щоб уберегти свою дитину, ми виїхали в Полтаву.

У моєї бабусі дуже постраждав будинок, а в нашому вилетіли вікна. Чоловік вивіз мене з дитиною, а сам повернувся. Він працює на електростанції. Дуже переживаю за нього. Під час кожної повітряної тривоги телефоную йому.

Коли виїжджали, взяли з собою жінок з дітьми. Нас було десять осіб. Незнайомі люди пустили до себе. Мене це дуже зворушило. Вони навіть не перевірили наші документи. Ми досі живемо на їхній квартирі. Платимо лише за комунальні послуги. Велике їм спасибі за те, що виручили нас. Я навіть не думала, що незнайомці можуть так допомагати. Вони ще й гуманітарну допомогу привозили нам, бо я весь час з дитиною.

Я не працюю, бо не можу залишати дитину саму вдома. Взяла безоплатну відпустку до кінця війни. Вдячна, що є матеріальні виплати від держави.

Найбільше шокують людські втрати. Останнім часом навіть не дивлюся новини. Я дуже вразлива. Якщо подивлюся – не можу заснути вночі. Дуже страшно, коли гинуть люди. Нам пощастило, що всі рідні залишилися живими. Моя найбільша мрія – наша перемога.