Гуменна Юлія, 10 клас, КЗ "Вінницький ліцей № 31"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Багулова Марина Вікторівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Повномасштабне вторгнення стало однією з найважчих подій у житті кожного українця.З першого дня війни людей охопила паніка вони не знали як діяти, куди виїжджати та що робити. Люди масово виїжджали — хтось у села, хтось за кордон. Батьки шукали способи вивезти дітей у безпечні місця, подалі від вибухів, сирен і страху. Наша родина теж не була винятком. Наші батьки також шукали безпечне місце для нас. На початок ми виїхали в село, тому що там було спокійніше ніж у місті, згодом і ми виїхали за кордон.

Ми виїхали до Литви, рятуючись від небезпеки. Було страшно - чужа країна, інша мова, інші звичаї. Особливо тривожилися за рідних, які залишилися вдома.

Незважаючи на все, ми зустріли підтримку. Сусідні держави відкрили свої кордони й серця: безкоштовне житло, харчування, ліки, психологічна допомога, навчальні заклади для дітей - усе це стало справжнім порятунком. Ця допомога змінила мій світогляд: навіть у найтемніші часи є люди, здатні на добро і співчуття. Проте з часом багато українців почали повертатися додому. Паніка поступово відступала, хоча війна тривала. Життя почало повільно повертатися до нової норми. В школах облаштовували укриття, щоб діти могли продовжити навчання.

Під час повітряної тривоги всі спускалися в укриття й чекали відбою. Це стало буденністю. Але навіть у таких умовах навчання триває, і це є символом стійкості українського народу.

Водночас дедалі більше людей долучалися до волонтерства. Хтось допомагав грошима, хтось збирав гуманітарну допомогу, хтось - власноруч шив форму, пакував посилки чи готував домашню їжу для військових. Була створена величезна кількість організацій і ініціатив, які працювали для перемоги. У багатьох містах і селах з’явилися спеціальні простори, де люди щодня плели маскувальні сітки, виготовляли кікімари або поживні батончики для воїнів на передовій.

Ми з подругами також вирішили, що не можемо залишатися осторонь. Ми знайшли організацію, яка мала приміщення для плетіння сіток, і приєдналися до неї.

Вони забезпечували тканиною, матеріалами, а ми приходили у вільний від навчання час. Плели сітки вечорами, спілкувалися, підтримували одне одного. Це давало відчуття що ми не стоїмо осторонь, адже маскування сітками значить декілька врятованих життів наших воїнів, так це були незначні вчинки але наша допомога також була корисна. Ще одним вражаючим прикладом допомоги стали пункти обігріву. У періоди, коли світло вимикали на довгі години, на вулицях з’явилися намети з генераторами. Там можна було зарядити телефон, зігрітися чаєм, поспілкуватися з людьми.

Особливо важливо це було для літніх людей або тих, хто залишався наодинці. Ці місця стали символом турботи й солідарності.

У такі моменти відчувається, що навіть незнайомі люди стають ближчими. Ми навчилися не проходити повз чужу біду, а простягати руку допомоги. І що особливо важливо - це відбувалося не за наказом, не через обов’язок, а щиро, з власної ініціативи. Кожен хотів зробити хоча б щось для країни, для перемоги, для людей. Молодь теж не залишилася осторонь. Підлітки й студенти волонтерили, створювали благодійні збори, займалися цифровою безпекою, проводили освітні заходи, організовували онлайн-продажі хендмейду з метою збору коштів на ЗСУ. Вони не лише допомагали армії, а й змінювали міста - саджали дерева, прикрашали стіни муралами, прибирали парки. Це доводить, що молоде покоління — свідоме, сильне і здатне творити майбутнє.

Сьогодні Україна продовжує боротися за свою незалежність. І попри всі труднощі, в нас є головне - єдність. Ми, українці, тримаємось разом, допомагаємо одне одному, віримо в перемогу.

Ми стали сильнішими, мудрішими, уважнішими до чужого болю. І навіть якщо ворог намагається зламати нас, йому це не вдасться. Бо наша сила - у серцях, у взаємній підтримці, у здатності допомагати навіть тоді, коли самі не маємо всього. Мене особисто досвід перебування у чужій країні, повернення додому й волонтерства змінив назавжди. Я побачила, як важливо бути людяним, як кожна добра справа відгукується у серцях інших. Я знаю, що хочу й надалі допомагати - незалежно від того, чи буде війна чи мир. Бо справжнє життя - це бути корисним, бути поруч, бути людиною. Ми - одна велика родина, і разом ми обов’язково переможемо.