Мене війна застала вдома, в селі Велика Білозерка. Тоді мені було 17 років.
24 лютого ми вже почули, як над нами літають ракети. Це було страшно. Ми тоді ще не розуміли, що це буде так довго і так важко. 25 лютого до нас вже заходила важка російська техніка. Багато дуже. Тоді було вже моторошно.
Шокувало відношення окупантів, які приїхали до нас, і саме - донецьких людей, які хотіли нас вбивати, наче ми винні, що до них прийшла війна.
Люди до всього звикають, підлаштовуються. Нам пощастило, що була ферма в селі. Туди приїжджали і брали молоко, потім почали свій хліб виробляти, допомагали один одному - так справилися з усіма проблемами.
Ми рік знаходилися в окупації. Я виїхала 1 березня 2023 року вже через Крим, потім були Литва, Латвія, Польща і нарешті, Україна. Їхала десь п’ять діб. Це було важко. Найважче з усього було перетнути кордон в Криму на Чонгарі. Зараз я в Запоріжжі.
Дуже сподіваюсь, що скоро війна закінчиться, тому що хочу дуже побачити своїх батьків, рідних. Сподіваюсь, все буде добре і всі будуть живі й здорові. Хочу світлого майбутнього для всієї країни.
