Кулініч Олексій Сергійович, 17 років, Новотошківський ліцей №10

І жах, і кров, і смерть, і відчай І клекіт хижої орди. Л. Костенко

Війна – чорне слово! Війна – це завжди біль, втрати, страждання, смерть, кров, це – кінець усім мріям та надіям. Говорити про війну мені дуже важко. Це тепер я розумію, що немає нічого дорожчого за людське життя.

А тоді, у 2014 році, події, які відбувалися в нашій країні, здавалися страшним сном. Сном, який наснився не мені, не моїй родині, не моїй країні. Добре, що я прокинувся. Поруч зі мною – мої рідні, дорогі для мене люди, друзі, сусіди, улюблені тварини, просто осінь.

30 жовтня 2014 року. Це День народження мого любого татуся, який я запам'ятав на все життя. По-перше, це – довгоочікуване свято з подарунками, радощами та зустрічами. По-друге, це – звичайний шкільний день, попереду канікули. І, по-третє, це – сльози та крики у шкільному бомбосховищі, яке стало спасінням багатьох життів. Так, саме 30 жовтня сім років тому стало для мене і моєї родини початком жахливої війні на Донбасі.

А далі гірше: життя у підвалі, дні та ночі без повітря та води, без світла. Це – сумні розмови дорослих та нерозуміння дітей , вибухи "градів" та руйнування будинків, уламки снарядів та мін, а також гуманітарна допомога та підтримка волонтерів. Це життя без телевізора та занять у школі. Було все, було страшно. Але поруч були найдорожчі люди: мама і тато, бабуся та дідусь, молодша сестра.

Для мене, тоді ще десятирічного хлопчика, це було найголовнішим. Я часто замислююсь над тим, як у 21 столітті могло таке статися? Як ми могли все це бачити на власні очі, коли про війну раніше дивилися лише по телебаченню, або чули на уроках історії у школі?

Але це все – бачене і пережите моєю родиною. Мама ніколи не показувала свого хвилювання, просто, по-жіночому, молила Бога за нас, а вночі плакала, щоб ніхто не бачив.

Бігли дні, тягнулися ночі, проведені у підвалі, але ми намагалися не падати духом; грали в доміно, вчили букви та цифри з бабусею, дідусь читав книжки.

Було страшно, але всі були впевнені, що скоро все закінчиться.

Пам'ятаю найщасливіший момент тих страшних подій. Це було двадцять п'ятого січня, коли під вікнами будинку, де мешкають мої бабуся та дідусь, розірвався снаряд від «градів». Так сталося, що дідусь все це бачив на власні очі. Для моїх рідних підвал став надовго рідною домівкою.

Але найстрашніше було те, що в квартирі залишилась наша кицька Ніка. Дуже ми за нею сумували і думали про те, що ніколи її не побачимо. Як же було радісно, коли в одну з кімнат бомбосховища, де ми тоді мешкали, прибігла наша улюблениця! Сама знайшла нас! Щастю не було кінця!

Минув не один рік. Але війна не закінчилася. І кожного разу, коли чути вибухи снарядів та свист куль, я молю Бога про те, щоб всі залишалися живими, щоб все це швидше закінчилося. Адже, навіть в казках добро перемагає зло, за ніччю приходить день, за зимою – літо, за дощем – веселка.

Тому я впевнений, що наша багатостраждальна Луганщина буде щасливою, мирною та радісною. І тоді не буде сліз, болю, смерті, хвилювань та страждань.

Ми будемо планувати майбутнє – світле та радісне.