Ми з дочкою жили в м.Костянтинівка, спали вдома, донечка очікувала ранку, щоб поздравити мене з днем народження, але вийшло так, що перші її слова у мій др були-мама,война!

Найбільше тяжко було прийняти рішення тікати, бо все що мала та збирала для донечки було вдома, грошей на дорогу не було зовсім, бо я мати одначка та інвалід 3 групи.

Було страшенно страшно, коли збирали все життя в дві тачки-сумки, як дитина з скляним зором виходила з дому,як  кричала що не поїде нікуди без кота, до речі кіт з нами.

З гуманітарною катастрофою звичайно зіткнулися, просили допомоги в волонтерів, які були на нашому шляху.

Іншого варіанту не було.

Ми з дочкою та котом живемо разом в тепер в Києві, бо це саме захищене місто нашої страни, виїзджати дочка категорично не хоче, бо каже, що вона ж українка і навчатися та жити буде лише тут. 

Я почала працювати в оптиці, освоїла нове для себе направлення, але зараз вже три місяці не працюю, бо знайшли онкологію, та була операція по видаленню пухлини.

Найбільше мене зворушила безкорисна допомога людей, що траплялися нам по дорозі, бо я ніколи і гадки не мала що люди можуть ось так сплотитися та допомогати один одному.

Є речі, які нагадують про трагічні події, що розпочалися 24 лютого 2022 року.

Дочка зібрала з собою всі дитячі фото, дві книги, які дуже мріяла отримати і довго чекала, та деякі речі, що дарували їй друзі, щоб пам'ятати про них. Перший час постійно перебирала сиділа ці речі, бо весь час згадувала дім, де народилася і прожила 16 років.

Дуже тяжко дивитися на свою дитину в такому стані.