Сніцар Христина, 10 клас, Фаховий коледж економіки,  права та інформаційних технологій 

Вчитель, що надихнув на написання есе - Прокоповна Ольга Петрівна 

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Життя поділилося на «до» і «після» одного ранку. Я прокинулася з думкою поїхати до свого рідного міста, щоб погуляти з двоюрідною сестрою, та раптом мама увімкнула телевізор - у новинах повідомляли про початок повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Мені не хотілося вірити в це, та коли я все ж приїхала в місто, стало очевидно - це відбувається насправді.

Люди на вулицях були спантеличені, тривожні, не знали, що робити, але вже починали запасатися продуктами, готуючись до невідомого.

Наступного дня ми з сестрою говорили по телефону. Вона розповіла, що хоче зробити листівки до 8 березня для бабусі, мами і навіть для мене. Ми трохи посміялися, обговорюючи це все, і водночас намагалися зрозуміти, що відбувається навколо. На жаль, це була наша остання розмова. Незабаром вона поїхала до Польщі, і хоча це вже здавалося чимось серйозним, справжній сум я відчула трохи пізніше - коли за кілька днів вона вирушила ще далі, до Канади. Коли сестра приїхала до Канади й трохи облаштувалася, вона почала телефонувати мені й ділитися своїми враженнями. Казала, що там дуже спокійно, що люди добрі, привітні, і наче все добре - але водночас зізнавалася, що страшенно сумує за Україною, за рідними, за домом.

Минув час, і наше спілкування поступово зійшло на саме дно. Нам обом було важко підтримувати зв'язок на такій відстані, і це відчуття втрати знову проросло в серці.

Мені було дуже важко без неї. Навколо - війна, постійні сирени, страх, невідомість. Але водночас я щиро раділа, що в неї все добре, що вона в безпеці. Кожен день супроводжували повітряні тривоги. Люди ховалися в підвалах, трималися одне за одного, переживали за близьких. Було складно усвідомити, що це - не страшний сон, а реальність, у якій ми тепер живемо. З кожним днем я все частіше згадувала ті мирні моменти, коли війна була лише словом з підручника історії. Як ми з сестрою бігали по саду, грали в ігри, влаштовували пікніки, сміялися до сліз і просто були разом.

Тоді ми й не уявляли, наскільки це - щастя. Як добре було жити, не знаючи, що таке війна. Але пройшов певний час та згадуючи, коли моя сестра поїхала до Канади, а наше спілкування почало згасати, я почувалася втраченою.

Але поруч була моя найкраща подруга. Вона залишалася зі мною в найважчі миті - коли душа боліла від самотності, коли хотілося просто мовчати. Її підтримка стала для мене справжнім порятунком. Вона повернула мені віру в найкраще, показала, що навіть у темряві можна знайти світло. Саме вона подала мені руку тоді, коли я цього найбільше потребувала. Минуло два роки. І 10 березня до нашого села приїхала дівчинка з Луганщини. Ми подружилися майже з першого дня - вона чимось нагадувала мені мою сестру.

Я швидко помітила, що їй нелегко: вона багато мовчала, була замкнута. Їй було дуже важко повірити, що у світі ще є люди, яким можна довіряти.

Вона з болем згадувала, як важко було жити на Луганщині, і досі не може усвідомити, що вже понад 1100 днів її рідна область живе у постійному страху й боротьбі. Їй було неймовірно складно покинути свій дім, залишити друзів, родичів, знайомих і школу - усе те, що було частиною її життя, її дитинства, її спогадів. Поступово вона відкрилася й розповіла, що пережила - ночі в підвалі, постійний страх, шум вибухів, відчуття, що небезпека ніколи не закінчиться. Вона не спала ночами, її душа була втомлена. Я хотіла переконати її, що навіть у час війни не всі люди бувають жорстокими й байдужими.

Вона розповідала, що на Луганщині всі думали лише про те, як урятувати себе, і їй було важко говорити про це. Їй узагалі було важко відкриватися мені. Я хотіла бути поруч, допомогти їй - бо сама знала, як це важко, коли навколо все змінюється.

Ми проводили багато часу разом, і я бачила, як у її очах поступово з’являлося світло. Вона почала посміхатись. І саме тоді я зрозуміла: кожному потрібна підтримка. Незалежно від того, звідки ти, хто ти, скільки тобі років - ми всі просто люди. І кожен заслуговує на тепло. Разом ми сильніші. Разом - ми маємо шанс. Війна змінила багато для кожного з нас. Але разом із болем прийшло й усвідомлення: підтримка, повага, доброта - ніколи не бувають зайвими. Люди стали цінувати одне одного більше, відкрилися назустріч довірі, щирості, простим речам, які раніше здавалися буденністю. Ми навчилися бути ближчими...Разом ми сильніші. Нам лише потрібно дочекатися - разом. Разом - ми маємо шанс на перемогу, на щасливе майбутнє. Головне - вірити в це, бо віра та надія.

Я мрію про той день, коли на вулицях знову лунатиме лише дитячий сміх. Коли ми всі зберемося разом - з родиною та друзями - за одним великим столом, удома або десь на природі, в мирній Україні. Коли обійми більше не будуть прощанням, а лише щирим знаком палкої любові. Коли на очах з’являтимуться сльози щастя, а не страху.

Я вдячна людям, які були поруч. Вони допомогли мені повірити в себе й не зламатися в той момент, коли здавалося, що надії більше немає. Своїй подрузі - за тепло й мовчазну підтримку. Новій подрузі з Луганщини - за довіру й щирість. І навіть своїй сестрі - за ті світлі спогади, які залишилися в серці назавжди. Та найголовніше - не лише вірити, а й діяти. Адже саме наші щоденні вчинки формують майбутнє. Ми маємо не просто чекати миру - ми повинні його наближати. Війна зробила нас сильнішими, дорослішими, більш відповідальними. Кожен старається бути корисним, підтримати наших героїв, які щодня ризикуючи життям, дарують нам можливість жити. Бо кожна дія - важлива.

Кожне добре слово, допомога, молитва - це крок до перемоги. Ми навчилися бути ближчими.

Коли війна закінчиться, Україна буде іншою. Пейзажі, що ми колись бачили, знову оживуть, як після довгого сну - розцвітуть поля й сади. Літо повернеться, тепле і яскраве, але вже з іншими відчуттями. Ми цінуватимемо кожен промінь сонця, кожен шелест листя. Звук кроків по землі стане святом, як перший звук після мовчання. Дитячі голоси, тепер глибокі, будуть звучати, бо ми вже знаємо ціну втратам. Кожен сміх стане справжнім дарунком. Нам лише потрібно дочекатися - разом.І саме в цьому - наша сила. Кажуть, після зими завжди приходить весна. І я вірю, що після темряви обов’язково настане світло.