Філіпович Кіра, учениця 10 класу КЗ "Лозівський ліцей №4" Лозівської міської ради Лозівської ОТГ Харківської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Мартинюк Олена Анатоліївна

"Війна. Моя історія"

І виростають покоління,котрі не чули тишини. О, найстрашніше з літочислень війна — війною — до війни!

Л. Костенко

До війни... До війни ми й не знали, наскільки щасливими були, працювали, мріяли і просто жили. Чи розділилося життя на до і після? Початок війни застав мою родину не вдома. За три дні до цих подій  ми з друзями поїхали відпочивати на гірськолижний курорт “Буковель”. Останні роки ми завжди приїздили відпочивати саме туди в кінці лютого, це була наша традиція. Жили у великому дерев’яному будинку в гірській місцевості, майже без людей та зв’язку. Для  нас  це було затишне та тихе місце, але коли почалася війна, усе змінилось.

У ту ніч мені не спалось, була якась незрозуміла тривога, але все ж я знала, що все добре. Завтра я можу спати хоч до обіду, а потім піду гуляти по горах з сім’єю та друзями. Але зранку мене розбудила мама зі словами: «Прокидайся, почалася війна».

Узявши телефон, я почала читати повідомлення та новини. Деякі приятелі написали дуже рано, а потім довго не відповідали, деякі  й досі не відповіли.  Нашу веселу компанію було не впізнати, усі були сумні, мовчазні та стурбовані. Паніка та напруженість росли щохвилини. Усі ці люди були з Харкова та області, тому кожен хвилювався за рідних та власну оселю. За весь день я не сказала ані слова, а вночі мені стало дуже зле фізично.

Перші два дні був інтернет, але зв’язку майже не було. Усі мовчки читали новини, а потім обговорювали, вирішували, що ж нам робити далі? Наскільки довго ми зможемо тут бути? Як вивезти рідних? Та потім й інтернет зник, а проблеми зі зв’язком не вирішувались через перевантаження системи.

У цей дім приїздили різні люди, знайомі, адже він був недалеко від кордону, і ми могли їм допомагати. Пізніше ми стали молитися, я читала Біблію. Звичайно, усі були виснажені як фізично, так і психологічно, тільки діти іноді усміхалися. Ми стали грати в сніжки, це був єдиний спосіб хоч трохи відволіктися від думок.  Дорослі чоловіки поїхали ще в перші дні, тому залишились лише жінки та діти. Мої бабуся та дідусь благали не повертатися додому через небезпеку.

Було складно піднімати питну воду на саму гору, а до магазину треба було йти кілька годин по горах. Не завжди в магазині була їжа, а гуманітарної допомоги вистачало не всім. Але це все не страшно в порівнянні з тим, що пережили люди в окупації, свої емоції та почуття в той час я не забуду ніколи.

Кожен день я думаю про це. Думки про те, що війна  триває й досі, дуже впливають на емоційний стан кожного. Якщо б не війна, то стільки б  людей жило мирним спокійним життям. Я ніколи й подумати не могла, що я можу не бачитись стільки часу зі своїми близькими людьми та й не знати, чи побачусь з ними ще хоч раз.

А чи пам’ятаєте ви дитячі страшилки? Чи фільми жахів? Чи страшні сни? Так от те, що відбувається зараз на моїй землі, не могло привидітися навіть у найстрашнішому сні.

Росія розпочала повномасштабну війну проти України. Війну розпочала країна, яка була гарантом нашої безпеки, коли ми роззброювались?  Країна, населення якої приблизно 145 мільйонів (а нас близько...?) Країна, територія якої втричі більша, ніж наша. Тому вони сподівались на легку перемогу. А що отримали  у відповідь? Такий супротив усього народу, на який вони аж ніяк не очікували. Новоспечений “цар” вирішив провести денацифікацію. Але, мабуть, він погано знає історію, якщо повірив у те, що нас можна легко зламати, а тим більше – знищити.

Мій народ поставав із попелу як той птах Фенікс, як та неопалима купина на зло та заздрість лютим ворогам.

Так було. Так є. І так буде завжди. Тож, перефразовуючи слова Т. Шевченка, хочу сказати:

Борімося — поборемо.

Нам Бог помагає.

За нас правда, за нас сила

І воля святая...