Гарькуша Анна, 10 клас, Барвінківський ліцей №3 Барвінківської територіальної громади Ізюмського району Харківської області 

Вчитель, що надихнув на написання есе - Приймак Карина Федорівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Минає 1000 днів від початку повномасштабної війни. Тисячі українців пережили невимовні випробування, але їхня стійкість і відданість стали символом незламності нації. Цей період став переломним моментом в історії України, який назавжди змінив кожного з нас. 24 лютого 2022 року наше спокійне життя раптово обірвалося. Сирени стали нашим постійним супутником, вибухи – жахливим новим звуком. Ми переїхали з затишних домівок до підвалів, змінивши звичний розпорядок дня на постійну тривогу. Але разом з тим, у наших серцях запалилася іскра незламності.

Ми допомагали один одному, об’єднувалися навколо спільних цілей. І хоча страх іноді нас охоплював, ми знали, що разом ми зможемо подолати будь-які труднощі.

Особисто мій перший день повномасштабного вторгнення розпочався о 06:00 ранку від телефонного дзвінка моєї тітки, яка повідомила про початок війни. Через пів години класний керівник сповістила нас, що ми переходимо на дистанційне навчання, а днем пізніше взагалі, що йдемо на канікули. Комендантська година, що починалася о 4-й годині вечора, лише підкреслила той страх, який панував у місті. Ніхто не хотів виходити на вулицю, навіть коли це було дозволено. Серце завмирало, коли над будинком літали літаки невідомої належності. Було незрозуміло, чи це наші, чи ворог уже зовсім близько.

Два тижні жаху змусили нас з мамою рятуватися втечею. Хоча ми й опинилися в безпечному місці, серце продовжувало боліти за домом.  

Хоч там не було сирен і вибухів, але відчуття тривоги нікуди не зникло, адже чужа країна – це не рідний дім. Через тугу за домом і за татом, який залишився вдома і не виїжджав нікуди, через місяць ми повернулись в рідну країну. Після кількох місяців переїздів – на захід України, потім у Вінницю – у вересні все ж таки ми повернулися до рідного містечка. Незважаючи на всі незручності подорожей, найголовнішим для нас було бути разом з сім'єю. Тому ми з мамою вирішили повернутися додому, незважаючи ні на що.

Кожен день війни – це боротьба за майбутнє нашої країни. Ми бачили, як маленькі міста стають фортецями, як звичайні люди перетворюються на героїв, як ціла країна об’єднується заради спільної мети.

І хоча війна принесла багато болю і страждань, вона також об’єднала нас і показала, на що здатний український народ.

Тисяча днів... Тисяча ночей без спокою. Тисяча історій, сплетених у одну велику трагедію. Війна ввірвалася в наші життя несподівано, немов холодний вітер осені, і з того часу все змінилося. Кожен день – це боротьба, кожна ніч – це тривога. Але в наших серцях горить незгасимий вогонь надії.