Для моєї родини війна розпочалася ще у 2014 році, коли у моєму місті розпочалися активні бойові дії. Я була змушена залишити своє місто (Авдіївку) зі своїм чоловіком і двома маленькими дітьми (7 років старшій дочці та 1 рік молодшому на той момент). Ми змушені були блукати різними містами нашої країни в пошуках нового будинку. Ми зупинилися в м. Кам'янське (тоді Дніпродзержинськ). Діти пішли до школи, садка. Я так і не змогла знайти собі роботу, тому була домогосподаркою. Через рік, у 2015 році, мій шлюб розпався і я змушена була сама ростити і піднімати своїх дітей. Жила на допомогу дитячих та переселенських, чоловік не давав розлучення, але також не допомагав ніяк і всіляко перешкоджав для подання позову на аліменти. Моя молодша дитина до ладу нічого в цьому житті не бачила з дитячих забав, тому що я не могла собі цього дозволити. Плюс до всього, у нас була психологічна травма від тих "перших прильотів" і у дитини була затримка в мовному розвитку. Я як могла шукала фахівців-логопедів, слава Богу, покращили цей діагноз і дитина розмовляє зрозуміло для всіх.

Найбільше мене вразило - це страх, який охопив мене і мою сім'ю в момент, коли снаряд від "граду" впав у сусідній двір (через 30м від моєї ділянки) і вибухнув. Я ніколи в житті не чула такого гучного вибуху, а також ніколи не чула такий гидкий і жахливий "свист", коли снаряд пролітає поряд. Вся моя сім'я була тоді шокована і була в жаху від того, що відбувається. Було дуже страшно за своїх дітей, бо вони настільки маленькі, що навіть не поясниш їм виразно "що це?", "за що?", "чому?". Також, у моїй, конкретно, ситуації, було дуже важко залишитися без чоловіка, в чужому місті, не маючи жодної знайомої людини поруч, з двома маленькими дітьми. Проблема була із речами. Їх просто не вистачало, тому що брали найнеобхідніше і не планували так довго залишатися в чужому місті. З їжею теж були проблеми.