Слюсар Поліна, 9 клас, Запорізька гімназія № 78

Вчитель, що надихнув на написання есе - Рубанова Наталія Леонтіївна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Я назавжди запам’ятала двадцять четверте лютого дві тисячі двадцять другого року, коли моє життя розділилось на “до” та “після”. Той ранок почався з вибухів, двінків від родичів, схвильованих очей мами й тата… Ранок, до якого ніхто з нашої родини не був готовий. Ми не збирали “тривожні валізки”, не мали плану, де ховатимемось, чи поїдемо з міста, чи залишимось. Було дуже страшно, сумно і не зрозуміло, що буде далі…

Наприкінці весни дві тисячі двадцять третього року почалися сильні обстріли міста. Були влучання у житлові будинки, багато людей загинуло та отримало травми. Декілька ночей ми сиділи одягнені в коридорі біля вхідних дверей.

Тоді батьки прийняли рішення, що я, моя молодша сестра й мама поїдемо з міста. Куди саме їхати ми не мали й гадки. Але неочікувано зателефонувала далека родичка дідуся й запропонувала приїхати до неї в місто Знам'янку Кіровоградської області. Часу на роздуми не було, швиденько зібрали найнеобхідніші речі й на потязі вирушили із Запоріжжя… Було дуже сумно лишати домівку і не зрозуміло, чи буде куди повертатись. А найбільший біль — тато лишився вдома, бо мав працювати. Як він буде без нас в порожній квартирі, у спорожнілому від людей місті, яке постійно піддавалось обстрілам?.. Третього жовтня ми приїхали до міста Знам’янки.

На вокзалі нас зустрів дідусь Володимир, чоловік бабусі Тамари. Міцно нас обійняв і промовив до мами: “Наталко, чому одразу не приїхали до нас? Зараз найцінніше - це людське життя! Не сумуйте, все буде добре!”

Саме в той момент я відчула, що моя родина в безпеці і має потужну підтримку й захист. Зрозуміла, що завдяки таким щирим і добрим людям мільйони українців отримали прихисток і надію на краще, а країна вистояла і обов'язково переможе та поверне усі свої землі. Ми прожили у родичів майже три місяці, доки ситуація в Запоріжжі не покращилась. Нам виділили найбільшу кімнату в будинку, допомагали нам з речами й продуктами. Це був неймовірний прояв людяності.

Мене здивувало те, як швидко чужі та майже незнайомі нам люди стали для нас одними з найближчих.

Там у Знам'янці серед тамошніх дітей було чимало переселенців, з якими я з сестрою час від часу спілкувалася. Вони навіть вже почали ходити в місцеву школу. Мене теж задумувались відправити туди, але перспектива залишитися там жити мене зовсім не тішила, бо я тоді дуже надіялась на повернення додому, навіть якщо там буде не зовсім спокійно. Адже дім - це не тільки стіни, а й спогади, улюблені речі, місця, що дорогі серцю та люди що тебе там оточювали.

Бабуся Тома і дідусь Володимир, хоч і не були нам близькими родичами, зробили все, щоб ми не відчували себе самотніми і нікому не потрібними в чужому місті.

Вони гуляли з нами по місту, показували цікаві місця і не давали нам засумувати. Це неймовірні люди, вони були ладні були віддати останнє для допомоги іншим. Родичі працювали волонтерами в хабі, який надавав допомогу переселенцям. Вони говорили, що добро завжди повертається, і я переконалась у цьому завдяки їм. Я дуже пишаюсь, що на Україні дуже багато людей, які докладають багато зусиль для допомоги іншим. Майже кожен щось робить для допомоги Збройним Силам України, переселенцям, тваринам.

Зараз такий час, що тільки об’єднавшись, українці наближають довгоочікувану перемогу. Саме така самовіддача, взаємопідтримка, щедрість вчить нас - молодше покоління - бути справжніми патріотами України!!!

Я з мамою теж долучилась до бабусі Тамари і дідуся Володимира, почавши волонтерити в хабі. Ми плели маскувальні сітки, пакували посилки допомоги для наших військових, сортували одяг, котрий люди приносили для переселенців, допомагали збирати продуктові набори гуманітарної допомоги для малозабезпечених та багатодітних родин. Це надихало, давало відчуття того, що ми робимо щось важливе.

Ще напочатку повномасштабного вторгнення в нашій школі планували за потреби приймати людей, які виїжджали з окупованих територій і з зони бойових дій. Зазвичай люди тікали без речей першої необхідності, одягу, їжі.

Тому ми вирішили допомогти і передали до школи постільну білизну, рушники, ковдри, одяг, засоби особистої гігієни. У цей спосіб наша родина намагалась чим-небудь допомогти людям, які лишились всього через війну. Маю надію, що переселенці хоча б трохи відчули нашу підтримку й турботу. У моєму класі за час війни з’явились нові учні, з одним з яких я потоваришувала. Однокласники також спілкуються і підтримують новеньких, бо розуміють, як важко жити без дружньої підтримки. З чого можна зрозуміти те, що війна навчила нас бути добрими та чуйними один до одного.

На мою особисту думку, за час війни українці проявили себе, як смілива, щедра, милосердна нація.

Люди витрачають власні кошти на потреби Збройних Сил України, надають власне житло переселенцям, надають прихисток тваринам, вивезених із зони бойових дій. Морально підтримують один одного. Завдяки таким людям я зберегла віру в те, що навіть у скрутну хвилину люди не забувають про людяність. Це все свідчить про те, що незважаючи на війну, руйнування, смерті, розпач, у моєї України є майбутнє. Бо країна - це насамперед люди, а вони в нас-неймовірні!