Сім’я підприємців виїхала з Харкова, щоб їх син з особливими потребами мав змогу навчатись у безпечному місці

Мені 40 років, чоловіку 42. Ми з міста Харкова, маємо дитину 8 років, у дитини інвалідність. Ми приватні підприємці. У зв’язку з війною тікали з дому. Були в Полтаві - знайшли там спеціалізовану школу для дитини, так і живемо.

24 лютого ми були вдома. Дитина погано спала, десь о третій ночі я прокинулася і заспокоювала. Потім дитина заснула, а я вже не могла, і в телефоні знайшла сповіщення, що на нас напала росія. Я не повірила, а потім ми почули вибухи. Чоловік прокинувся, питає: «Що це?» Я кажу: «Це війна». 

Страшно було, руки трусились, в голові це все не вкладалось. З вікна бачили спалахи, дим. Так і дізналися про початок війни.

Спочатку сподівалися, що все закінчиться. А тоді 4 березня почались авіаційні нальоти, і наступного дня ми зібрали речі. У нас був свій автомобіль, і ми вирушили до Полтави. Їхали більше десяти годин, на дорозі був дуже великий потік машин. Було дуже страшно, тому що навкруги щось бахало, стріляло.

Наш син з особливими потребами, тому було важко. Ми були вимушені виїхати з домівки. Синочок дуже хотів додому - туди, де він звик. Було важко перший час, поки він не змирився, що ми не можемо повернутися. Важко було знайти в Полтаві заняття для його розвитку. Добре, що знайшли школу для особливих дітей.

Мої батьки залишилися в місті Ізюмі в окупації. Я не знала, чи вони взагалі живі, і це було найстрашніше в моєму житті. Дякуючи Богу, все обійшлося.

В Полтаві нас друзі нас прихистили, нам давали гуманітарну допомогу. Так що з цим було все нормально. Звісно, спочатку був стрес, поки не виїхали, а потім якось стало легше.

Дуже хочеться, щоб війна скінчилась якомога скоріше. Десь ще рік триватиме, мені так здається.