Історію подано мовою оригіналу

До 2014 року я жила в Донецьку, потім – до 2022-го – в Маріуполі. Зараз мешкаю в Києві, працюю державним службовцем.

24 лютого ми прокинулися о п’ятій ранку. Мені зателефонувала старша донька з Києва. Сказала, що все вибухає і вона не знає, що робити. Потім почали телефонувати родичі. Казали, щоб ми тікали, та оскільки я була на роботі, то я залишилася.

Ми були в Маріуполі до 18 березня. Усе було дуже страшно. Росіяни скидали на місто авіабомби. У нас не було води, продуктів. Не було нічого. Ми сиділи в підвалі. Пересиділи два тижні, а потім уже вийшли та виїхали з Маріуполя. У нас не було свого транспорту, і ми виїхали евакуаційним транспортом окупантів до Росії, а потім повернулися в Україну через Європу.

Ми бачили поранених людей, бачили вбитих. Із нами в підвалі були вагітні жінки, були дуже маленькі діти, вони хворіли. Не було ліків, памперсів для них. Ми бачили обвуглену техніку. Це все дуже шокувало.

Звісно, здоров’я погіршилося, бо ж стрес великий. Ми вже вдруге втратили житло: перше – у Донецьку, друге – в Маріуполі. Тож дуже негативно на нас вплинула війна.

Живемо сьогоднішнім днем. Слава Богу, є робота.