В перший день війни ми думали, що це вибухає Каховська ГЕС. Були сильно шоковані. Не вистачає навіть емоцій усе це переказати. Ми не вірили, що війна, не знали, що робити. 

Спочатку світло було. І запаси були. Я тільки два місяці провела в окупації. Газ у нас був у балонах, були старі запаси. Звісно, все розбирали з магазинів, із аптек. Але їздили люди в супроводі рашистів і дещо привозили. 

Нас постійно обстрілювали. Було дуже страшно, ми часто лягали вдягнені спати. Коли виїхали на підконтрольну територію, ми почали дихати вільно. І коли звільнили наше село, то також стало вільно дихати.

Ми їхали в Кривий Ріг 18 годин, бо кожні сто метрів проїжджали окупаційні блокпости. 

Рашисти перевіряли документи, оглядали хлопців. Наш перевізник їздив не один раз - він знав, що робити: десь гроші платив, а десь цигарки давав, і ми проїхали. 

У Кривому Розі нас зустріли. Там був табір для біженців, ми в ньому переночували. Кривий Ріг зустрів нас дуже добре.

Наразі я за кордоном, але ми чекаємо перемоги, і я вірю, що ми скоро повернемося додому і нам потрібно буде відбудовувати Україну. Треба використовувати нові технології і після нашої перемоги підіймати Україну.