Про початок війни дізналася вдома. Зранку почалися обстріли і я прокинулася о 5 годині від гучних звуків сигналізації машин. Я була вагітна та маю сина, на той час йому було 7 років. Місто обстрілювали щодня, перший тиждень постійно сиділи у підвалі, важко було...
Через тиждень виїхали в нікуди, взявши речі першої необхідності, дуже хвилювалися за дорогу, пальне, холодно було. В дорозі провели 18 годин. Ночували в будинку, де температура повітря була 8 градусів, спали в кутках, притулившись один до одного.
Наступний день знову дорога, але цього дня вже тимчасово зупинилися у знайомих, потім винайняли житло.
Зараз наша сім'я разом, але батьки, рідні сестри та брати в інших містах, державах.
Кожного дня приємно вражаюсь нашим українцям, нашим людям з великими серцями.
Маю новонароджену дитину, тому є в дитячих чатах і дивуюся, наскільки люди чуйні та добрі, скільки один одному допомагають, передають речі, все необхідне для дитини, діляться тим, що мають.
Після декретної відпустки планую вийти на роботу.
Живу і вірю у найкраще, вірю у Перемогу, не хочу тримати ті страшні спогади та згадувати той стан безпорадності…
