Ми жили в місті Рубіжне Луганської області. Раніше дуже гарно нам жилося. Я працювала в школі, в 19 році народила донечку і пішла у декретну відпустку. Ми бували життя, мріяли, а потім сталося жахливе… 

Спочатку в мене помер батько від хвороби, потім рідна сестра померла прямо на роботі, їй було 45 років. А після цього у мами знайшли рак. Люди зібрали на операцію, і маму ми врятували. У неї ще навіть шви не загоїлися, як почалася війна. 

Ми були у підвалі в своєму домі, коли в нього влучив снаряд. Будинок загорівся, ми виходили вже під вогнем, були бої навкруги.

Ми ледве дісталися до школи. Там також були люди, люди лежали і на вулиці - це був жах! Не пам’ятаю, скільки ми там часу пробули. В школі було дуже холодно, моя трирічна дитинка просила їсти. У нас було трішки їжі, одягу не було взагалі, ліки нам привозили волонтери. Діти там почали хворіти: підвищувалась температура, нападала рвота. Було дуже страшно, ми їм вушка закривали.

Ми чекали, щоб хоч яким транспортом нас евакуювали, та на жаль, його не було. Прийшли якісь люди і сказали, щоб всі виходили зі школи, бо її будуть бомбити. Нас вивіз хлопчик-випускник нашої школи. На жаль, він уже загинув. Вічна йому пам’ять. Дуже багато людей він вивіз на своїй побитій автівці. З ним ми доїхали до місця, де були евакуаційні автобуси, там переночували в підвалі ДК, і вранці автобусом виїхали у Дніпро.

Зараз я знову працюю онлайн в своїй рідні гімназії, якось тримаємось. 

Наш будинок, на жаль, згорів і мамин також весь розбомбили. Нам повертатися нікуди.