Мені 54 роки. Я проживаю у місті лебедині Сумської області весь час. Ніхто нікуди не виїжджав – ні я, ні мама. 

Я прокинулась о п’ятій ранку від того, що почула вибухи. Аж будинок здригнувся. Шокувало, що наші так звані брати на нас напали. Шокувала жорстокість росіян.  

Проблеми з ліками були. Але нам висилали рідні з інших областей. Замовляли людям і вони нам привозили. З їжею проблем не було, у мене всього в достатку. Ще й з іншими можу поділитись.

Було бажання виїхати, коли було дуже гучно, коли бомби вибухали. Мене запрошували виїхати. 

Мої родичі виїхали і мене звали. Але мама нікуди не поїде, а я її не покину. У мами погіршилось здоров’я від постійних переживань.

Моя дитина увесь час була у Харкові під обстрілами. Потім їй допомогли до мене приїхати хоч на місяць. Це був приємний під час війни момент. Їй допомогли зовсім незнайомі люди.

Дуже важко психологічно, переживаю за наших воїнів. Віримо у ЗСУ, віримо у нашого президента. 

Хочу, щоб закінчилась якомога скоріше. Сказала своїй подрузі, що закінчиться у серпні цього року. Я в це вірю. 

Чекаю на нашу перемогу. Бачу себе у квітучій Україні, у гарному місті Лебедині. Тільки мир, тільки Україна. Більше ні про що мрій немає.