В Запоріжжя ми добиралися власним транспортом, але не було документів на машину, тому нас вивозив брат за кермом. Було більше 14 окупаційних постів з доглядом машини, документів, пасажирів. Син досить мужньо переніс поїздку, був схвильований. Ми з ним про це заздалегідь говорили, вдома я пояснювала йому, як себе вести. Ми їхали сім’єю – я, син, мама, брат, то такі машини не дуже займали, але було важко морально. Ми виїхали 7 квітня зранку, і ввечері були в Запоріжжі.

У нас у селі з середини березня почалися проблеми з хлібом. Він був, але потрібно було відстояти півдня, щоб отримати одну хлібину в одні руки. Продуктів також не було вже в середині березня, в магазинах все розкупили, але були свої заготовки, була своя картопля. Тому березень ми ще сильно не потерпали.

А рішення виїхати прийшло раптово. Ми планували їхати на захід України, але чомусь ми залишилися тут. Мій чоловік військовослужбовець і постійно переміщується, тому ми не хотіли їхати десь далі. До того ж чим далі від Запоріжжя, тим житло дорожче. Питання в коштах дуже проблемне. Поки так, ми в надії, що повернемося додому. І хочеться, щоб швидше.

Я думаю, що війна буде тривати до кінця року. Можливо, закінчиться і раніше, але повернення додому після окупації буде затягнуте, тому що потрібно все розмінувати. То ж ми віримо в наші Збройні сили і в те, що західні партнери нам допоможуть.