"Були хвилини страшної розпуки, коли приходили повідомлення про загибель наших учнів, які зовсім нещодавно сиділи за партами"

Тушева Тетяна Василівна

учитель української мови та літератури Первомайського ліцею №6 Первомайської міської ради Харківської області

Війна. Моя історія

Коли 24 лютого 2022 року наш Харків прокинувся на світанку від артилерійської канонади, а замість ранкового туману місто оповив дим від пожарищ, ми сподівалися, що це якась неймовірна помилка, яка дуже швидко буде виправлена, і ми знову повернемося до мирного життя.

У нашому містечку, яке розташоване за 80 кілометрів від Харкова, стало глухо чутно вибухи, адже у перші дні російські танки вже в’їжджали на околиці міста. Потім був Куп’янськ, Борова, Ізюм, зовсім поруч була Балаклея. І було страшне слово «окупація».

Раптом на наших малолюдних вуличках з’явилося багато людей, і ми почали розуміти, хто такі біженці. Був страх, паніка. З’явився стан якогось безповоротного відчаю.

Але щодня ми виходили на зв'язок з нашими учнями і повинні були заспокоювати їх та їхніх батьків. Ми, учителі, стали опорою для наших земляків. Підтримували їх і ділилися своєю впевненістю в завтрашньому дні та надією на швидку перемогу.

З Харкова повернувся додому син-студент, приїхала сестра зі своєю родиною.

Навколо міста була декілька прильотів, від яких дрижали вікна і відчинялися двері. Я тільки зараз розумію, що було дуже страшно.

І тільки зараз прийшло усвідомлення того, що ворожі війська стояли всього лише за 60 кілометрів від нас і зовсім поруч точилися бої. Думки про те, щоб виїхати з міста, не було. І в цьому неоціненна заслуга наших воїнів.

113-та окрема бригада ТрО, Нацкорпус, Національна гвардія, 93-тя окрема механізована бригада «Холодний Яр». Низький вам уклін, велика щира подяка за те, що не здали наше місто ворогові.

А потім почалися звичайні будні. Воєнні будні, але без паніки, без метушливості.

У спеціально відведених місцях плели маскувальні сітки, збирали допомогу військовим. У нашій лікарні з’явилися поранені, приймали переселенців, знайомилися з новими дітками, які переїхали з Харкова, Балаклеї, Ізюма...

Але поруч з роботою були хвилини страшної розпуки, коли приходили повідомлення про загибель наших хлопчиків, наших учнів, які зовсім нещодавно сиділи за партами. Сіроокий, спокійний, дуже добрий Саша Таран, неслухняний, але такий щирий Віталій Сторожев, зовсім юний Олежка Чубаров, який ще вчора сидів за останньою партою середнього ряду і завжди жартував над будь-якими проблемами. Батько нашої учениці, який був зразковим сім’янином і надзвичайно доброю людиною, Юрій Миколайович Черненко віддав життя заради України, щоб його красуня-донечка жила в мирі й добробуті. До сих пір невідома доля військового фельдшера Максима Вакуленка, який зник безвісти в боях за Маріуполь, де рятував життя своїх побратимів.

Так, ми пишаємося нашими учнями, земляками, справжніми героями. Але ця гордість має надзвичайно гіркий присмак туги за їхніми життями. Ми зараз ще не усвідомлюємо до кінця, що вже ніколи не зустрінемо їх на вулицях рідного містечка.

Не привітаємо, не обіймемо, не спитаємо про справи, про родини, про успіхи... Слово «ніколи», воно дуже страшне, воно безповоротне…

Харків нескорений, дуже зруйнований, але все такий же чистий і привітний. Мої рідні повернулися знову до свого міста. Звільнений Ізюм, Балаклея. Бої відкотилися на велику відстань від нас.

Що для мене змінилося за цей час? З’явився якийсь спокій і міцна впевненість у тому, що все буде добре.

З’явилося бажання й наснага ще більше працювати, учити дітей рідної мови, підтримувати батьків, допомагати ЗСУ.

Я мрію про мир, але зараз треба жити й мати натхнення для цього життя. А натхнення дарують діти й улюблена праця – і все буде Україна!

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/