Світлана згадує перші дні повномасштабного вторгнення з тривогою і панікою. Вранці 24 лютого їй подзвонив син із Києва і сказав: "Мамо, почалось". Напередодні вони говорили телефоном і не вірили, що вторгнення росіян стане реальністю. В селі Світлани люди одразу почали організовуватись: набирали пісок, робили укриття і ховалися в погребах, хоч ті й не завжди були надійними. Згодом Світлана разом із подругами вирішила допомагати військовим: спочатку пекли пиріжки, переробляли м’ясо, а з часом волонтерство стало невід’ємною частиною її життя.