Я з села Павлівка Снігурівського району. Мені 83 роки, в мене троє дітей. Два сина - інваліди. Вони проживають окремо, а я зараз взагалі живу хаті покійної тітки.
Про війну по вибухам дізналися. Я в шоці була. Потім нас окупували.
Було дуже важко, ми голодували. Не було нічого: я чотири місяці майже без їжі жила, дуже було важко.
Була нехватка їжі, грошей. Всі - на нервах, а ще й хворим потрібно було якісь ліки купувати.
Потім якось йшла до сина – хліб йому несла. І ось, думаю, підійду до солдат - спитаю, чи можна пройти. А вони мені кажуть: «Жіночко, йдіть куди хочете, ви вже вільні! Ми - ваші солдати». Я тоді дуже плакала і господа благодарила, що він почув мої молитви.
