Наша родина мешкала на Північній Салтівці. 24 лютого 2022 року ми прокинулись від страшних вибухів. 6 діб я, діти, моя мама-пенсіонер та мій чоловік жили у підвалі нашого будинку. Харчів майже не було, магазини були зачинені з першого дня. Нам не вистачало води, їжі, а також одежі. Обстріли не стихали.

1 березня зранку ми піднялись до квартири, щоб переодягнутися та поснідати. Через декілька хвилин ворожа ракета влучила у наш будинок на поверх нижче і розпочалась пожежа. Ми рятували дітей, тому без речей, по битому склу бігли до підвалу іншого будинку. Будинок палав, гинули люди, стрибали з вікон. Старша донька впала та поранила ніжку. Молодша донька (має інвалідність) втратила свідомість. Будинок горів, пожежники не могли виїхати. Понад годину був масований обстріл, ми молилися Богу, щоб вижити. Приводили до тями молодшу доньку, намагались допомогли старшій доньці.

Нам вдалося добратися до залізниці та відправитися до Закарпаття до табору для біженців. Наприкінці травня ми орендували квартиру у Харківській області. Я не хочу покидати рідну країну, але бачу, що мої дітки травмовані морально. Молодша досі погано спить та дуже боїться гучних звуків. У старшій доньки є проблеми зі шкірою та з засипанням. Я працюю в енергетиці у місті Харкові. Я також не можу покинути свою справу у цей час.