Лариса залишила рідний дім після того, як односельця ледь не застрелили окупанти

Ми з села Вовчанське, це Мелітопольський район. Наша родина – ми з чоловіком і двоє дітей: старшому сину 23 роки, а молодшому - 10. Ми не фермери, але в нас є свій пай, який залишився в спадок від батьків, і ми обробляли цю землю. Зайшли орки до нас на самому початку війни. Ми сиділи без світла, газу, зв'язку, напевно, дні три-чотири, поки вони не пішли далі – на Мелітополь. Нічого не працювало: ні лікарні, ні магазини. Люди допомагали одне одному. У кого є в хаті пічки – пекли хліб і ділилися.

Не було ліків, аптеки не працювали. Лікаря неможливо було викликати, консультації проводили в телефонному режимі. А щоб ліки знайти, то по селу питали в людей, ділилися один з одним.

Бувало таке, що люди навіть по два дні хліба не їли.

Нашої сім’ї це не торкнулося, бо в нас хоч і електроопалення в будинку, але є піч і духовка - ми пекли хліб.

Ми побули там місяці два, а в кінці квітня вирішили поїхати. Тяжко було потрапити на евакуаційний автобус, щоб виїхати безплатно, тому ми збирали гроші й виїжджали власним коштом. Виїхали з синами та моєю мамою, а чоловік залишився, тому що треба було скосити пшеницю. Зараз він врожай зібрав і також виїжджатиме з окупованої території. Домашніх тваринок ми не забирали. Чоловік планує виїжджати, то домовився з сусідами, щоб забрали наших двох собак і котика.

Виїжджали ми тяжко, в Оріхові потрапили під обстріл.

Слава Богу, живі залишилися. Оформилися як ТПО, отримуємо виплати. Дуже дорого в Запоріжжі винаймати житло. У нас не надто комфортні умови: квартира однокімнатна без меблів, спимо на матраці надувному.

Ми з першого дня планували поїхати, тільки боялися й не знали, як це зробити. В мене старший син призовного віку, і ми боялися, що його заберуть. Але в нас у селі один хлопець погано висловився про російських солдатів, і до нього додому прийшли з автоматами, витягли з хати - наче на розстріл. Батько його на колінах вимолював у росіян, щоб залишили його живим. Після того ми твердо вирішили виїжджати.

Тепер живемо в тяжких умовах. Ніколи б не подумала, що будемо так жити. На нервовому ґрунті у старшого сина почались проблеми з серцем - він лікувався в кардіоцентрі. І я лікувалася - війна вплинула на здоров’я.

Дуже хочеться вірити, що скоро це скінчиться. Віримо в ЗСУ, мріємо повернутись додому.