Сім’я Валентини Миколаївни втратила все, що наживала все життя. На щастя, вони встигли виїхати з села до того, як завалило підвал з людьми, де вони переховувались 

Я з села Шипилівки Попаснянського району. До війни було життя дуже гарне. У нас було житло, ми з чоловіком обом дітям придбали квартири. А зараз залишились без нічого. Усе нам розбили. Квартири ще більш-менш, а в Шипилівці було в нас два будинки: один залишився у спадок від мами, а інший ми з чоловіком самі будували. І обидва зруйновані повністю. Їх із землею зрівняли. 

На Шипилівку нашу війна насувалася з Кремінної. На початку війни обстрілювали Рубіжне, Сєвєродонецьк, Попасну, а до нас снаряди не долітали. А вже перед 9 травня ми два тижні сиділи в підвалі. Добре, що там були закрутки, бо вилізти не можна було зовсім. 

Дуже багато жертв було. У нас є один двоповерховий будинок, там дуже гарний підвал. Багато людей приблизно мого віку там переховували дітей. У тому підвалі навіть туалет був. А 7 травня той будинок підірвали повністю. 

Там було близько 300 чоловік, які заживо загинули. Їх не змогли витягти. Будинок був із блоків, і людей завалило, виходу звідти не було. Це горе для всього села. Майже в кожного там були діти. А ми встигли вивезти, нас Бог милував.

Якраз перед Великоднем чи на Великдень діти змогли виїхати. А вже коли ми вибиралися, то було важко. Ми думали, що все збережемо. Діти зі своїх квартир до нас звезли все цінне. Ось так і «зберегли». Дякую Богу, що всі живі та здорові. Зараз там усе зруйновано повністю. 

Ми в Павлоград поїхали слідом за дочкою. Виїжджали втрьох – я, чоловік і син. Колона зібралася, і за годину потрібно було проїхати. Дякувати Богові, що не обстрілювали. Машин сім чи вісім виїхали з людьми, і всі проїхали добре. 

По дорозі було дуже багато розбитих машин, одна за одною стояли. Я не знаю, як нам пощастило. Можливо, це був гуманітарний коридор, а ті люди на свій страх і ризик виривалися. Що з тими людьми – незрозуміло, а машин дуже багато стояло. 

Ми з Божою поміччю добралися до Павлограда. Син собі винаймає квартиру, дочка зі своєю родиною живе окремо, а ми з чоловіком в однокімнатній. Світ не без добрих людей. Нам господарі гарні трапилися. Квартира з меблями, посуд є, постіль. Ми дуже вдячні цим людям. Та, звісно, душа болить за домівкою. Кругом добре, але вдома найкраще.

Я справляюсь зі стресом за допомогою «Гідазепаму». А без нього нерви зовсім нікудишні. І серце хворе. Уже, звісно, і вік немолодий. Дуже прикро, що все життя збирали собі на старість… Дітям дбали, для внуків старались. Один онук зараз учиться в Києві в інституті на 2 курсі, а іншому 10 років. Він на домашньому навчанні, у школу не здаємо, бо нервова система теж порушена. Він тільки з мамою поряд може. Навіть коли спить, вона його за руку тримає. У нас уже вік такий, що не страшно, а дітей шкода. Дуже тяжко. 

Все життя щось накопичували, старість собі забезпечували, а тепер лишилися без нічого. Ніхто не думав, що в нас буде така старість. Щодня лягаєш спати і благаєш Бога, щоб настав мир, щоб усе було так, як раніше. Мама моя дожила до 90 років. Було, прийде з днем народження вітати нас чи онуків і все говорить: «Мирного неба нам!» Ми тоді про це не замислювалися, а зараз дуже добре зрозуміли, яке воно – мирне небо.