Війна у нас з 2014 року, воно не зупинялося в нас. У квітні 2022 року зятя нашого вбило. Ми його похоронили і поїхали. Онуки поїхали раніше. До війни я нормально жив, на пенсії вже був. Будинок був, все було, а тепер немає нічого.

Є добрі люди. Ми приїхали в Кіровоградську область, нас вісім чоловік. Чотири різні сім'ї жили в одній хаті - нас приютила жіночка. 

Ми рік прожили в неї, потім почали шукати друге місце, бо дуже нас багато було. Скоро буде нашій правнучці три роки, а коли ми виїжджали, їй було чотири місяці.

Сестра моя старша у Львівській області, інші родичі в Кіровограді - розкидало всіх. Брат залишився під Нью-Йорком на Донеччині, бо він ногами ледь ходить, йому 73 роки. Сказав, що нікуди не поїде, буде в хаті своїй. Як зв'язок був, то він телефонував, а зараз більше тижня зв’язку немає.

Майбутнє і не сниться, бо в нас, напевно, його не буде. Ми зараз натуральні бомжі: немає хати, ніде нічого немає, і купити не можемо, бо в нас пенсія така… Ми з бабусею на двох сім тисяч гривень пенсії отримуємо. Як нам прожити?