«Будуть стріляти, ми будемо ховатись у підвалі»

Захарова Вікторія, 15 років, ліцей №4  Балаклійської міської ради, м. Балаклія     

Есе "День, коли для мене почалася війна…"

Коли для мене почалася війна? Був звичайний зимовий день, коли вітер жбурляв у вікна колючі жмені замерзлого снігу, а ми, діти, сиділи у класі, переписуючи з підручника синіми рядками чужі думки, радіючи, що ми тут, у теплі, а не там, у лютій злій заметілі.

Раптом із гуркотом відчинилися двері і увійшла бліда завучка , пишнотіла та сувора. Вона сказала щось на вухо нашій виховательці, і нас повели до актової зали, де вже сиділи, бовтаючи ногами та шмигаючи носами, учні інших груп нашого дитячого будинку.

Нам показали кіно. Екран був невеличкий, і я усе намагалася розгледіти, що ж там, на екрані? Горіли вогнища, бігли й падали люди, і нескінченно тужила пісня.

Більше я ніколи не чула такої страшної пісні. Від неї у мене, малої, щемило в грудях і очі наливалися сльозами. Хотілося закричати: «Припиніть! Перестаньте тужити! Це неможливо слухати!» Вже потім я узнала, що та пісня називалася «Гей, пливе кача…»

Завучка гучно й стривожено щось розповідала, а я з усієї промови зрозуміла одне: війна, будуть стріляти, прийдеться ховатись у підвалі. Мені стало дуже страшно.

Вночі, коли темрява накрила чорною ковдрою усе живе й лише поскрипування ліжок видавало присутність ще десяти дівчат у моїй кімнаті, я лежала і думками усе кружляла навколо побаченого на екрані та настирливо згадувалось «гей, погину я в чужім краю, чужім краю…»

Так закінчився мій день, коли я узнала, що почалася війна. Було мені тоді вісім років, жила я у дитячому будинку, і не було поряд батьків, щоб обійняти, заспокоїти, пояснити. З того дня страх оселився у мені. В’язкий та гнітючий. Він завжди тепер зі мною.

З тих пір пройшло сім років, я поїхала з Ізюму, живу у гарній родині, а той дитячий страх мені шепоче: «Будуть стріляти, ми будемо ховатись у підвалі».

І коли однієї весняної ночі 2017 року мене розбудили серед вибухів та палахкотіння пожежі і сказали: « Одягайся, треба сховатись у підвалі», голова моя запаморочилась, а ноги у пухнастих капцях застигли.

Це війна простягнула до мене свою кістляву руку і намагалась стерти мене і мою нову балаклійську домівку з мирної землі.

І я зрозуміла: війна не скінчилася, вона поруч і не спить. Вона стрекоче гвинтокрилом, коли ми зриваємо стиглі яблука в саду, вона нахабно стирчить сріблистокрилим снарядом із сухої трави на сусідському городі, вона виглядає із вікон брудно-зелених машин, що ідуть та ідуть на схід.