Історії, які ви нам довірили

меню
{( row.text )}
{( row.tag )}
header-logo

Історії, які ви нам довірили

До всіх історій
Вікторія Захарова

«Будуть стріляти, ми будемо ховатись у підвалі»

переглядів: 405

Захарова Вікторія, 15 років, ліцей №4  Балаклійської міської ради, м. Балаклія     

Есе "День, коли для мене почалася війна…"

Коли для мене почалася війна? Був звичайний зимовий день, коли вітер жбурляв у вікна колючі жмені замерзлого снігу, а ми, діти, сиділи у класі, переписуючи з підручника синіми рядками чужі думки, радіючи, що ми тут, у теплі, а не там, у лютій злій заметілі.

Раптом із гуркотом відчинилися двері і увійшла бліда завучка , пишнотіла та сувора. Вона сказала щось на вухо нашій виховательці, і нас повели до актової зали, де вже сиділи, бовтаючи ногами та шмигаючи носами, учні інших груп нашого дитячого будинку.

Нам показали кіно. Екран був невеличкий, і я усе намагалася розгледіти, що ж там, на екрані? Горіли вогнища, бігли й падали люди, і нескінченно тужила пісня.

Більше я ніколи не чула такої страшної пісні. Від неї у мене, малої, щемило в грудях і очі наливалися сльозами. Хотілося закричати: «Припиніть! Перестаньте тужити! Це неможливо слухати!» Вже потім я узнала, що та пісня називалася «Гей, пливе кача…»

Завучка гучно й стривожено щось розповідала, а я з усієї промови зрозуміла одне: війна, будуть стріляти, прийдеться ховатись у підвалі. Мені стало дуже страшно.

Вночі, коли темрява накрила чорною ковдрою усе живе й лише поскрипування ліжок видавало присутність ще десяти дівчат у моїй кімнаті, я лежала і думками усе кружляла навколо побаченого на екрані та настирливо згадувалось «гей, погину я в чужім краю, чужім краю…»

Так закінчився мій день, коли я узнала, що почалася війна. Було мені тоді вісім років, жила я у дитячому будинку, і не було поряд батьків, щоб обійняти, заспокоїти, пояснити. З того дня страх оселився у мені. В’язкий та гнітючий. Він завжди тепер зі мною.

З тих пір пройшло сім років, я поїхала з Ізюму, живу у гарній родині, а той дитячий страх мені шепоче: «Будуть стріляти, ми будемо ховатись у підвалі».

І коли однієї весняної ночі 2017 року мене розбудили серед вибухів та палахкотіння пожежі і сказали: « Одягайся, треба сховатись у підвалі», голова моя запаморочилась, а ноги у пухнастих капцях застигли.

Це війна простягнула до мене свою кістляву руку і намагалась стерти мене і мою нову балаклійську домівку з мирної землі.

І я зрозуміла: війна не скінчилася, вона поруч і не спить. Вона стрекоче гвинтокрилом, коли ми зриваємо стиглі яблука в саду, вона нахабно стирчить сріблистокрилим снарядом із сухої трави на сусідському городі, вона виглядає із вікон брудно-зелених машин, що ідуть та ідуть на схід.

Дорослі, зупиніть це! Я не хочу ховатись у підвалі! Я хочу вчитися, бути актрисою, вийти заміж і народити дітей! Я хочу рвати з ними стиглі яблука і щоб вони ніколи, ви чуєте, ніколи не прокидалися вночі під гучний гуркіт гармат.   

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/

Rinat Akhmetov Foundation Civilian Voices Museum
2014 2017 Текст Історії мирних діти психологічні травми безпека та життєзабезпечення сироти Конкурс есе 2021
Допоможіть нам. Поділіться цією історією
img
Долучайтеся до проєкту
Кожна історія має значення. Поділіться своєю
Розповісти історію
До всіх історій