Працювала дояркою 35 років, була передова. До війни, звичайно, жили добре. Були ферми, була робота – і люди працювали, жили, усе було нормально. Й ось так вийшло, що захопила нас війна. Десь у 14-му році. Це, напевно, до осені, був початок бомбардувань. Не знаю, що й думати, і не знаєш, куди бігти.

Спершу спускалися в льох, потім бачимо, що вже не добіжимо до льоху й там осколки біля дверей. То в цьому кутку збиралися, ось такий глухий кут і сиділи вдвох.

Корову пошкодили снарядами, осколок був… Будинки зруйновані, своїми силами відновлювали.

І ти ж не знаєш, де він впаде. І скільки він буде летіти? Це дуже страшно!

Бувало, що й газу не було. Влучали в труби газові.

Якось були в саду, зібрали дощову воду й хотіли полити дерева. І почався обстріл. Швидко тікали в льох, там приготували в банках і сухарі, і води поналивали. Усе – як сильно бомбили – тікали в льох.

Сват [був] прямо біля дверей… Хотів зайти до хати вже, а в городі розірвалася міна, чи то снаряд, чи міна. Його сильно поранило. Не вижив. Поранених багато було…

Зараз ніби звикли трохи до цих обстрілів, не звертаємо уваги. Усе-таки шостий рік. Ну, а що залишається робити, особливо людям похилого віку? Куди їм податися?

А так я пенсії не заробила, 2100 гривень пенсії тільки. Як можна прожити?! Комунальні [заплатити], дуже дорого все. Прийдеш у магазин – бабусі сидять, чекають, поки привезуть хлібець, а більше нема за що купити, нічого! Ось так і живемо.

Спасибі Рінату Леонідовичу, видає нам пайки. Щиро йому дякуємо за це, дуже дякуємо. Допомагає, і дуже допомагає.

І люди вдячні, тому що не кожен це робить – допомогу таку, не кожен.

Хотілося б, щоб усе відновилося. Щоб ця розруха припинилася. Дуже б хотілося в добре вірити.