Пермінов Богдан, ПМТЕ - 24 група, Регіональний центр професійної освіти залізничного транспорту та агротехнічного сервісу

Вчитель, що надихнув на написання — Підченко Любов Миколаївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Діти та війна. Взаємовиключні поняття.

Хоча діти всі так створені, що в нас не залишається жахливих конкретних спогадів лише страх, у деяких він дуже сильний, блокує нормальне подальше життя, в інших менший.

Але ми всі дивимось на дорослих, які поруч. Їх кожноденні, спокійні, наскільки можливо: розмова, поведінка, вчинки, заспокоюють, якщо вони піклуються про наш психологічний стан. Наразі ще рано казати про подальше нормальне життя, але ж ми всі: і батьки і діти, тільки й сподіваємось на це. Батько і мати з першого дня та першої хвилини прийняли дуже виважене, тверде рішення — нікуди не від’їджати, до останнього. І все почалося... Життя... з прильотами, з панікою, зі страхом.

Час. Чому він так довго тягнеться, коли чекаєш. Мабуть треба якось жити. Війна — це теж життя, треба тільки придумати для чого жити. І знов, надія: можливість навчатися професійно. Це захопило та заповнило всі пробіли.

На щастя є маленький братик, який відволікає від всього поганого, а інколи навіть смішить. 

Мати розповідала, що раніше, під час інших війн, люди, коли не було чого їсти, накривали на стіл порожні тарілки, та уявляли, що вони снідають або обідають... Ще були експерименти, коли в епіцентр війни десантували людей з особливими здібностями, які вміли концентрувати добру енергію настільки, що навколо, через час, наставав мир.

Будемо ж мужніми. Хоча і без зброї, але сильні духом, як стійкі олов’яні солдатики, перемагати страх, голод, втрати, в міцній незламній вірі на щасливе мирне життя.