Антоніна досі пам’ятає перший тиждень війни, проведений із родиною у погребі, і свист ракет, який неможливо забути. На четвертому році війни вона звикла до багатьох речей, але одне лишилося незмінним - її бажання допомагати. Як у перші дні, так і тепер, Антоніна продовжує волонтерити, бо вірить: коли українці тримаються разом, перемога України стає ближчою.