Я мешканка Кривого рогу, але навчаюсь у Бердянську. Жила там у гуртожитку. Прокинулась від вибухів. Виявилось, що розпочалася війна. 

Я залишалась місяць в окупованому місті. Люди дуже швидко розбирали продукти, на всіх їх не вистачало. Неможливо було зняти гроші - були велетенські черги в банках. 

Мешкала в гуртожитку, який розташований біля порту. Порт почали бомбити. Ми визирнули у вікно, а там - вибухи і вогонь. 

З ліками були проблеми. Говорили, що наші гуманітарні автобуси з медикаментами і продуктами росіяни видавали за свої, а у них не хотілось нічого брати. Тому не вистачало навіть елементарних засобів гігієни. 

Я виїхала евакуаційним автобусом. Найскладніше було виїхати, тому що автобусів вистачало не на всіх бажаючих евакуюватися. Ми проходили багато російських блокпостів. Одного хлопця із сусіднього автобуса орки висадили, почали бити, посадили у машину і кудись повезли. 

Тепер є проблеми з фінансами, з роботою. Багато зараз переселенців - складно влаштуватися на роботу. 

Нині я живу вдома у Кривому Розі. Сподіваюсь, що все буде добре. 

Коли влучання у місті, дуже складно втримати свої емоції, стрес і паніку, але коли все спокійно, то ніби все долаєш. Психологічний стан залежить від актуальної ситуації у місті. 

Я не знаю, коли закінчиться війна, але дуже сподіваюсь, що найближчим часом. 

Мрію, щоб Україна знову жила нормальним мирним життям.