«Боже, як страшно, коли воно гупає!»

Я постійно проживала в Георгіївці, але коли обстрілювали Мар’їнку та Георгіївку, ми жили в місті Кураховому. А тепер повернулися додому. У мене є чоловік, він 1963 року народження, у нього третя група [інвалідності].  У нас троє дітей. Дочка з сім’єю живе в Селідовому, а сини біля нас.

Раніше жили нормально. У нас було своє господарство, тримали корову, свиней, а тепер здоров’я немає. Чоловік на групі, у мене цукровий діабет, я перенесла дві операції.

Як Мар’їнку бомбили, було дуже страшно. Це дуже запам’яталося. У нас тут і хати горіли, і сільськогосподарська техніка. Це було жахливо.

Ми постійно сиділи в підвалі. Позносили туди й воду, й лопати, й ломи, щоб можна було вилізти, якщо засипле, свічки там були. Часом і тепер чуємо вибухи, але надіємося, що до нас не долетить.

Хочеться, щоб все повернулось і було, як раніше. Ми відмовилися від городів, те що виростимо, тепер не можемо ніде продати. Раніше возили в Донецьк, на Трудівське та продавали, були гроші на хліб чи щось інше. А тепер продати немає де, вирощуємо тільки для себе.

Дуже хочу, щоб наша внучка закінчила університет в Харкові (зараз вона студентка) і щоб не було війни. Боже, як страшно, коли воно гупає!