Мені 34 роки, працюю на залізниці. Є в мене дружина і син. Коли почалася війна, я їх посадив на евакуаційний потяг і відправив до Польщі, а ми з колегами відновлювали залізницю. Зараз дружина з сином повернулися і ми живемо у Слов’янську.
В перший день було дуже страшно. Моїй дитині тільки сім років, я за неї дуже переживав. Боявся, що може влучити в нас.
Шокувало те, що російські окупанти бачать мирних людей в бінокль і б’ють по них. Ми відновлювали світло в формі Укрзалізниці, і вони били по нас, по нашим наметам. Але ми встигли вчасно втекти.
Були приємні моменти: гуманітарна допомога була, на роботі допомагали. Але війна нічого хорошого не принесла. Ми навіть із дружиною посварилися через те, що на відстані були - мало до розлучення не дійшло. Але, слава Богу, помирилися.
Я хочу жити в Україні. Хочу, щоб моя дитина навчалася. Щоб виросла і онуків мені подарувала. Хочу, щоб у нас було хоча б трішки ближче до Європи, щоб хоча б наші діти побачили гарне життя.
