Наталія Александрова з Немішаєва – директорка місцевого будинку культури. За лічені години до окупації заховала величезний український прапор і старовинні національні костюми. Врятувала і свою родину. Вони переїхали у більш безпечний населений пункт. 

Поговорили всі про війну, але ніхто в це не вірив, думали, що все ж таки, ну все ж таки, не буде. В моєму випадку до початку війни все було дуже добре. Мої діти, син поїхав освідчуватись у Львів, купив обручку, вирішив освідчитись свої коханій дівчині, з якою вони зустрічались уже чотири роки. І от у Львові, вже коли їхали вони назад, їм скасували літак. Після 14 лютого він подарував їй обручку. Це було  на даху, дуже романтично. Ми всі дуже чекали цього моменту, дуже до нього готувались, і коли скасували літак, ми зрозуміли, що скоріш за все буде війна. Вони таки приїхали в Немішаєве. Мені ще довелося… Я працюю директором Будинку культури Немішаєвського, ми ще провели в Будинку культури захід, це до Дня героїв Майдану, він був дуже сумний і закінчився він дуже сумно, зі свічками, з такими… Там були портрети загиблих героїв Майдану, і ми заспівали ще гуртом пісню «Зродились ми великої  години». Це було дуже щемливо, і я думаю, що дуже символічно, тому що буквально через декілька днів (ми навіть апаратуру не встигли розкласти) розпочалась війна.

В будинку культури став штаб такий, зібрались туди всі активні жителі селища, і депутати, і керівництво селища. Усі люди приходили, і військові, АТОшники, всі-всі-всі.

Почали думати, як буде далі, що ми будемо робити, як ми будемо боронити своє селище, як ми будемо захищатися, як ми будемо, ну як кажуть, партизанський рух отакий.

Почали збирати пили, почали збирати всякі речі, але всі просили дуже зброю, дуже зброю. А на другий день ми прийшли.  Я прийшла в Будинок культури, ще були волонтери, ще були люди, ще був голова, і вже сказали, що уже у Ворзелі – це поряд, наше селище прямо в Ворзелі, там військові дії, там убивають людей. Ну, довелося нам всім залишити Будинок культури, ось просто так його закрити, зачинити, і піти. Ніхто не думав, що ми пішли на довгий час, думали що це нас омине. Прийшли додому люди, величезні черги, люди вже почали закуповувати все. Ми не готувались абсолютно, в мене дома дуже багато тварин ми волонтеримо тваринами, трошки допомагаємо безпритульним тваринам. Подумали, як ми щось закупимо, але син настояв, дуже настояв, я б сказала, дуже різко настояв на тому, що ми маємо виїхати хоча б  на один день, тому що в Ворзелі – це прямо по нашій вулиці, і це така пряма вулиця, яка прямо до нашої хати Ворзель, і шо там уже трупи виїжджають.

А діти планували нас познайомити зі своїми батьками, планувалося весілля і все дуже добре. І він каже: «Нам залишилось тільки п’ять хвилин». Я кажу: «Я нікуди не поїду, в мене в’язка ключів, в мене все в клубі, у мене в Будинку культури волонтерський штаб. Як я можу поїхати? Я не можу, я не їду» – «Ні, ти їдеш. Не тому, шо до тебе просто прийдуть». Тому що ну ми дуже тісно співпрацювали з людьми, які були в АТО, в мене були всі списки. Хочу добавити, що коли почалась війна, в цю ніч ми дуже багато чого забрали з Будинку культури, дуже багато документів, дуже багато адрес, списків, фотографій, всього за великий час у нас накопилось багато.

Заховали наш прапор – шість на дванадцять – величезний, заховали банери такі, на яких є фотографії наших АТОшників, ну такі речі, які можуть просто бути знищені. Не для того, ми не боялися, ну просто боялися, що будуть псувати наш прапор, будуть його просто нищити, бо він величезний – шість на дванадцять.

Ми його коли розгортали, це ціла площа,  ми його дуже давно вже пошили і завжди, кожне свято ми його розгортали. І ми поїхали в сусіднє село, але з надією на те, що ми повернемося. У сусідньому селі ми познайомилися з нашими майбутніми сватами не так, як ми собі це уявляли. Ми були всі заплакані, сумні, ну ми дуже вдячні їм, що вони нас прихистили. Прихистили нас люди, яких ми теж не знали, вони наші далекі родичі, ну наших майбутніх сватів далекі родичі. Але ж ми надіялись на те, що ми на ранок поїдемо. На ранок ми не поїхали. Ми не поїхали тому, що уже  в цьому селі, ще  в Немішаєвому танків не було, а в цьому селі вони вже були. І їх було дуже багато. Нам було видно, як вони їдуть поміж нашу хату. Вони стали ходить уже по будинках, вони стали вже…

Ми ми побачили, ми ніколи навіть не уявляли, що війна почнеться так, отак скоро, що вони вже будуть отак в селі, що ми будемо бачити, як їдуть танки, Ми вже і бачимо це з вікна, як уже ці постріли; з вікна було видно, як розстрілювали Бучу, ховатися нам не було де.

Це такий будинок сільський, простий будинок, погреб, якогось там сховища нема. Усі були в хаті, власник цього будинку Василь, він пік хліб, тому що продуктів уже не було, ніхто не готувався, якісь були там, але ніхто не планував. Пік хліб вночі, коли ми спали, пік хліб. І ми не змогли повернуться, ми все ж таки надіялись, що ми повернемся в Немішаєве, тому що я розумію, що зв’язок якийсь був, і я знаю, що в будинку культури збирались уже люди, ще збирались, а в мене ця в’язка ключів, і довелось там деякі двері відкрити, якимсь таким чином виламати, може, ті двері, і я там була потрібна. Але як прийти? Я вже казала, я пішки піду, я просто піду пішки. Ну це було дуже небезпечно, і одну машину, яка була в тому селищі – Буда-Бабинецька, її просто розстріляли, і ми тоді зрозуміли, що їхати машиною небезпечно, пішки це теж не безпечно.

І ми до 11 березня були в цьому селі, і це було жахливо. Це було жахливо, особливо тоді, коли «кадирівці» стали ходить по будинках. У нас була молодь, наша наречена мого сина, її брат, її сестра, багато молоді, родичі наші, вони були в Теробороні Бабинецькій.

Впав гелікоптер прямо поряд з нашим будинком, ну ці росіяни, чи не знаю як їх назвати, вони дуже жорстоко ставились, особливо до молоді. Вони, я так думаю, вони просто боялися, що здають їхні координати, вони були невпевнені. Наприклад, хто там, які люди хто, і вони стали ходить по будинках, дуже ходили різко і забирали молодь, просто забирали молодь. Нас попередили, сказали, що ось ідуть, по вашій вулиці ідуть, а в  нас іще у власника будинку була зброя, він був мисливець, і в нього була зброя. Почали думати, куди цю зброю ховати. Заховали в дровник. Заховали в дровник, ну ви не уявляєте, наскільки страшно і наскільки ти нічого не можеш змінити, тільки молитва може тільки тебе захистити.

Я навколішки в дверях… я в дверях стояла молилась, мені було дуже страшно за дівчат, дуже страшно. Навіть, чесно, не за хлопців, за дівчат. Я розуміла, що таке «кадирівці», я розуміла, що вони роблять з дівчатами, а це молодь, юні дівчата дуже гарні, дуже красиві, дуже яскраві, дуже домашні.

І Таня дуже плакала – це наша майбутня невістка, вона дуже плакала, вона казала, я ніколи не думала… Вона ж приїхала у такій ейфорії! Ці квіти, ця обручка, ось уже тут готуватись до весілля, все уже начебто добре, а тут війна, і ці постріли і це все. Ми стільки раз попрощались між собою, ми думали, що ми загинемо, але ми читали молитву всі: і малі і великі, і дорослі і старі. Тому що з нами були ще бабуся і дідусь, нашої майбутньої невістки, велика родина нашої невістки, нас було багато. Нас було багато, і ми навколішки читали таку молитву – 90-й псалом. Я впевнена, шо вона нас просто спасла, тому що ми в дверях на колінах…

Ви не уявляєте, це неймовірно, і вони до нас не дійшли, вони не дійшли до нас. І тоді ми прийняли рішення, що нам потрібно виїжджати, тому що якщо вони до нас дійдуть, а нам уже сказали, що там забирають хлопців, забирають хлопців в полон. Перед тим, як ми планували виїхати, мені зателефонувала сусідка. Це було 3 березня, ранок. Вона в такій агонії, ну ще тоді був трошки зв’язок якимось чином з таких простих телефонів, оцих кнопкових ми могли тоді додзвонитись. Вона телефонує, каже:

«Наташа, у вас горить будинок, вам прилетів, я не знаю, «Град». Щось прилетіло, все палає все горить, А в мене тварини в будинку.

Вони почали його тушити, ну це було жахливо, тому що ти далеко від будинку, ви навіть не уявляєте, коли в цьому будинку навіть не стіни важливі, а от твоє життя, ці світлини  батька, бабусі, картини. У мене бабуся малювала, і я вийшла на вулицю. Ти просто б’єшся головою просто в паркан, щоб не бачили, як тобі болісно, а ти ж нічого змінити не можеш. Ну якимось чином їм довелося… Сусідам нашим, я безмежно їм вдячна. А по нашій вулиці там же наш будинок, весь час їздили танки, і от будинок горить, но сусіди зібрались якось там тушить його. Гараж, все-все палає, собака була прив’язана, її одкинуло ударною хвилею, прямо через паркан перекинуло її. Це було дуже жахливо, але я дякую Богу, що цей «Град» прилетів…

У нас гараж, і там яма ця смотрова, він такий неновий гараж, усе це каміння, всі ці куски розлетілось, зруйнувало будинок сусідам один і другим, але це щастя, що цей «Град» прилетів нам, саме нам, тому що в одних і других сусідів були грудні діти зовсім малесенькі. Це ще страшніше, тому що вони ховалися там, вони почали кудись бігти, кудись із тою грудною дитиною, одна і друга. Одну маму просто [вдарило] ударною хвилею – вона впала, вона тоді… навіть у неї пропало грудне молоко. Будинок був розпотрошений, ну вони його затушили, «Град» повністю вщент згорів, будинок почав палати. Вони якось його там уже затушили, ми дуже дякуємо нашим сусідам. Усі зібралися, винесли якісь речі. Це була така зальна біда, для всієї вулиці. Я дуже вдячна цим людям. Ми переїхали до Рівного.

У Рівному, коли ми переїхали теж до родичів, дорога була дуже страшна – трупи. Перед цим ми дізнались, що взагалі колону розстріляли, син нам навіть не сказав.

Ніч ми не спали, але поїхали.-поїхали. Це нам фактично спасло життя, тому що в той день прийшли до нас уже «кадирівці», приїхали на трьох танках і питали у власника: де в тебе ж тут була молодь, машини тут стояли. Та довелось одну машину залишити, тому що не було навіть пального. І я стала, коли ходить по волонтерських центрах, вони стали мені допомагати, ми стали організовувати сюди допомогу. І вони кажуть: «Ми можем вас провезти, ну дати вам все можем, що везти сюди, бо тут люди голодують. Тільки як проїхати? У вас окупація». І коли ми вже дізнались, що окупації вже нема, в мене вже були готові зв’язки, готовий бус, і я в перший тиждень уже приїхала сюди з повнючим, таким повним бусом продуктів, усього самого необхідного. Я прийшла, вперше пришла в Будинок культури, я цілувала стіни його, я вам клянуся, я так молилась за нього…

Простояв наш будинок культури з прапором, прапор ніхто не знімав. Його понівечили, трохи зруйнували, обікрали, але будівля, в принципі, більш-менш він вистояв.

А потім приїхала з продуктами до наших односельчан, привели багато всього, і таким чином я вже повернулась в свій будинок. Це було дуже жахливо, це було дуже боляче, але я вже повернулась в нього. Ось коли ми вже повернулись в Немішаєве, ми не могли жити в своєму будинку, бо він був зруйнований. Наші майбутні свати, тому що ми ж уже там всі, дуже всі роззнайомились, подружились і стали просто вже такою великою родиною, вони нам запропонували жити в них, тому що наш будинок  зруйнований. Ну, а діти продовжували зустрічатись, і все ось вирішили, все ж таки, одружитись. Одружитись у нас, 23 вересня в нас було весілля, діти обвінчались, вона одружились і ось… і ось сьогодні я бабуся. У нас народилась онучка Вікторія, це вона народилась на Святий вечір, 6 січня. Це справді така військова дитина. Я так думаю, що Матір Божа і Господь Бог уберегли і цей шлюб, і ці відносини, і нашу родину.