«Боялися за дітей, але намагалися не панікувати, щоб не лякати їх»

Мені 36 років. У мене є чоловік, донька і син. Ми живемо в місті Охтирка Сумської області.

У ніч з 23 на 24 лютого ми не спали. Заснули лише під ранок. Прокинулися о п’ятій годині, дізналися з новин, що почалася війна. У нас уже були зібрані валізи. Ми перенесли дітей у безпечнішу кімнату, за дві стіни. Дочекалися, поки вони прокинулися. Потім відвезли їх до батьків у приватний сектор, а самі повернулися. Згодом і ми поїхали до них. Боялися за дітей, але намагалися не панікувати, щоб не лякати їх.

Коли росіяни зруйнували ТЕЦ, було холодно, особливо у підвалі. У нас є лабрадор. Він лежав між нами – і ми так грілися. Потім діти захворіли.

Обстріли не припинялися. Ми вирішили виїхати. З березня по вересень були у Варшаві. Завдяки «зеленому коридорові» виїхали з Охтирки до Полтави. Через годину-півтори сіли на потяг до Львова. У ньому були вільні місця. Ми доїхали дуже зручно. До кордону нас довезли на приватному транспорті. Там зустріли волонтери. Велика подяка їм.

Зараз у місті спокійно. Коли лунає тривога, шукаємо безпечне місце. Про всяк випадок валіза завжди стоїть напоготові.

На мою думку, війна триватиме ще рік. Я вірю в те, що після нашої перемоги все буде добре.

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/