«У нас бехкало і гуркотіло так, що навіть погріб не витримав»

Ганна Олексіївна з чоловіком не виїжджала з Охтирки. Коли найстрашніші обстріли минули, вони власноруч усе літо ремонтували дах.

Ми - самотні старенькі. У мене інвалідність третьої групи. Чоловікові 73 роки, як і мені. Ми були вдома, коли війна почалась, нікуди не виїжджали.

Що тут коїлось – це був жах. Ми живемо на околиці Охтирки з боку Тростянця.

Ті, хто молодший був, пороз’їжджалися з нашої вулиці, а ми сиділи у погребі. Я ніколи не думала, що таке переживу на старості років.

Бачила я їхні «V» і «Z» машини. Бехкало і гуркотіло так, що у нас погріб поколовся. В мене ноги хворі, дідусь мене ледве витяг з того погребу. Я потім у хаті в коридорчику спала. Якщо нам так страшно і тяжко було, то як там хлопці на першій лінії, бідненькі, я взагалі не уявляю.

В нас собачок багато лишились і котиків, коли люди повиїжджали. Я їх годую. То картоплі невеличкої "в кожушках" наварю, то ще щось дам.

Сусіди вже повернулись давно. Та пригоди наші не скінчились. У 300 метрах від нашого городу ракета впала. У нас там луг, наша вулиця на підйомі знаходиться.

Зараз холодно в нас, опалення немає. Газ вмикаємо, але спимо одягнені, взуті, щоб не замерзнути.

Я ще хочу розповісти про людей, які допомагали нам це все пережити. Волонтер Борисенко Микола нам, стареньким, які не змогли виїхати, допомогу додому привозив. А ще він вивозив людей під обстрілами в Полтаву та в інші безпечні міста. В чотирьох кілометрах від нас стояли автобуси, і він під обстрілами возив туди людей. Ще у нас працювала Бабич Віта Володимирівна. Вона допомагала літнім людям. Ні вона, ні наш міський голова не втекли і підтримували нас тут. Хоч раз у місяць, а вона дзвонила нам, говорила з нами, допомогу надавала, яку треба. Я думаю, що саме такі прості люди мають увійти в історію. І хлопці наші, які на передовій воюють.

Я при Союзі жила і в житті не думала, що ми для росіян станемо такими ворогами, що навіть люди нашого віку будуть думати, що треба проти нас воювати. Це тяжке випробовування для нас – вистояти проти країни з такою кількістю населення.

Дуже хочеться, щоб скоріше це все закінчилось. Щоб зброю нам давали, щоб ми боронитись могли. Але здається, воно ще довго триватиме. Не хочу навіть думати про це, щоб не засмучуватись.

Хочеться, щоб діти жили добре. Такого кровопролиття наробили росіяни, такої трагедії. Не знаю, як відновлювати це будемо. Ми ціле літо дах самі з чоловіком крили, віконця потріскані доводили до ладу. Дід захворів від нервувань постійних. Але ми – то таке. Ми вже життя прожили. Мені шкода молодше покоління.