«Боялася ходити по гуманітарну допомогу під обстрілами»

Я пенсіонерка. До війни жила в місті Оріхів Запорізької області. Тридцять років пропрацювала вихователем у дитячому садку. 

24 лютого до мене приїхала донька із зятем і онуком із Сєвєродонецька. З 27 лютого почалися обстріли Оріхова – і вони одразу виїхали у Дніпро. 

Мій будинок розташований біля траси Маріуполь-Запоріжжя. Я бачила, як повз проїжджали танки і бронетранспортери. Ховалася у підвал. Виходила ненадовго і знову спускалася. 

У перші дні війни потрібно було займати чергу в магазин із шостої години ранку, щоб купити хоча б щось. Продуктів було мало. Ціни на них зросли. Давали гуманітарну допомогу. Однак я лише раз отримала її. Потім боялася ходити по неї під обстрілами. На початку квітня відновився підвіз продуктів –  стало легше. 

Спочатку приїхала у Запоріжжя. Там мене зустріли волонтери, зареєстрували і дали гуманітарну допомогу. Я оселилася у знайомих. Зараз живу з сім’єю доньки у Дніпрі. Вона народила донечку. Старший син зі своєю родиною виїхав за Київ, а менший живе в Запоріжжі. 

Мене вивіз племінник. Ми виїхали вранці, коли не було обстрілів. Після від’їзду я дізналася, що мій будинок залишився без вікон, ворота у дворі пошкоджені. Довелося просити друзів, щоб звозили мене додому. Я забила вікна, а в будинок не заходила, бо все в ньому вкрите осколками, постраждала техніка і меблі. Добре, що хоч стіни залишилися.

Собаку я відв’язала. Знайомі годують його. А донька із зятем, коли тікали із Сєвєродонецька, забули забрати кішку. Наступного дня зять, незважаючи на небезпеку, повернувся по неї. Зараз вона живе з нами в Дніпрі.

Хочеться, щоб якнайшвидше закінчилася війна. Вже багато знайомих загинуло. Сподіваюся, що Україна переможе і все буде добре.