Мені потрібно було їхати до університету на навчання. Я зранку прокинулася. Тато зайшов і сказав, що війна. Ми вже вибухи чули 24-го. Бомбили нас кожен день. 

Зараз моє місто майже зруйноване. Немає ні будівель, нічого. Немає газу, світла, води, тому ми і виїхали. Не знали, як виїхати, де будемо знаходитися.

Виїхали ми нормально. Кожного дня були евакуаційні автобуси, ми так виїхали до Дніпра. Тепер немає де жити, за що жити. Зараз не живемо, а виживаємо. Звісно, хочемо жити, як раніше.

Мене все шокує зараз. Що не новина – все шок. Бабуся з татом залишилися в Гуляйполі, вони не хочуть виїжджати. Я дуже за них переживаю. Це єдине, що мене зараз турбує.

Після нашої перемоги будемо цінити кожен день, ніколи не будемо говорити, що ми живемо погано. Своє майбутнє уявляю самим світлим і тільки в Україні.