Ми з міста Охтирка. Мені 51 рік, є чоловік і троє дітей. Працюю в лікарні медичною сестрою. Я була вдома, збиралася на роботу, коли дізналась про початок війни. 

Найважче було пережити бомбардування. Були моменти, коли до нашої лікарні почали поступати поранені - це був шок. 

Їжі у нас вистачало, світло було, не було тільки тепла. Я місяць прожила на роботі. Додому не ходила через те, що багато було роботи. А бомбосховище у нас - тільки звичайний підвал.

Розбиті наші домівки, тому родина роз’їхалась, хто куди. Мої діти - ВПО. Ми з чоловіком не виїжджали, бо у нас робота.

Ми вижили і не втратили розум – мабуть, адаптувалися до цього жаху.

Хотілось би, щоб скоріше скінчилась війна.  Я думаю, до весни ми подолаємо ворога. Майбутнє уявляю щасливим.