Шуляк-Сливка Іван, 11 клас, Херсонський багатопрофільний ліцей № 20

Вчитель, що надихнув на написання есе - Чаловська Марина Вікторівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Мій робочий стіл…Під захисним склом, мов, вишикувалися календарі за 2022, 2023 і 2024 роки. Кола, трикутнички, хвильки навколо хаотичних дат повертають мене в ті далекі дні, коли , безперечно, як і я, усі очікували завершення цього страшного сну, який розпочався 24 лютого 2022 року й триває майже 1000 днів!

Того зимового ранку холодним полум’ям увірвалися в мій дім жахливі звуки вибухів, які чутно було з Чорнобаївки, Чонгару, Каланчацького й Чаплинського районів. Страх засів у душі, мов таємний гість…Серце билося в паніці, мов гучний барабан…Рішучі дії - і ми в підвалі.

За першими боями біля Антонівського  мосту   спостерігав зі свого будинку (його, на превеликий жаль, зруйнувала велика вода після вибуху на Каховській ГЕС). Страх, лють, невпевненість, розпач.. Це далеко не всі емоції тієї жахливої доби.

Розумів, що страх перед ворогом – це початок поразки, тому, зібравшись із силами й думками, демонстрував спокій і розуміння ситуації.

Наступного дня, завантаживши в автівку найнеобхідніше, песика  й кролика, ми виїхали… Легендарний Антонівський міст, понівечений, із залишками спаленої техніки та частинами людських тіл, напевно, на все життя закарбувався в моїй пам’яті! Не вірилося, що за добу так може змінитися життя!

За мить почули звуки літака – і бомба розтрощила заправку, повз якої хвилину тому проїхали. Позаду залищився стовп диму… Невже встигли?! Слава Богу! Ми на правому березі, у тимчасовій безпеці!! І  це зрозуміло!!!                      

А далі окупація...Комендантська година. Блокпости. Нові відтінки страху…Невідомість.... Саме це багатьох  змушувало виїжджати, але не нашу родину, як і тих, хто розумів: необхідно щось робити, нас не треба ні від чого звільняти! Дивлячись на своїх батьків, розумів: їхня хоробрість народжена самою небезпекою…Звісно, іншої поведінки від них не очікував!  

Рашистів у місті було хоч греблю гати, тому з кожною зустріччю множилася  ненависть і виникало питання: як же з вами боротися?

Авжеж! Як хлопці з Карантинного! Мікс уваги й сміливості – і план дій на наступний день був готовий. Спочатку уважно спостерігав за поведінкою дорослих, які знаходились поруч із окупантами, робив висновки…І вже скоро вийшов на герць!!! Найкращими помічниками стали зір та вірний залізний кінь!

Душа не раз просилася в п’ятки під час відвідування місцевості, де збиралися загарбники. Невеликий зріст допомагав.

Що може зробити дитина? Ворог не  бачив у непримітному хлопчикові якусь загрозу. Вивести мене на чисту воду вони не могли, бо телефон завжди залишав дома, адже ніхто не повинен був бачити те, що і кому я пишу.

Почуте й побачене окриляло мене, тому що ця інформація так була потрібна військовим, яку з кожним днем збирати ставало складніше: усюди чатувала небезпека.

Розуміння того, що одна неправильна дія чи рух - і підвал, не давало розслаблятися. Так тривало майже до 11 листопада 2022 року!!! Ранок цього дня нічим не відрізнявся від попередніх, бо херсонці були в повному інформаційному вакуумі. Збираючись у чергову подорож містом, почув раптом наш гімн – і швидко вже був на площі Свободи, де майоріли жовто-блакитні прапори й обіймалися з військовими мешканці міста! Почуттям радості не було меж, адже  ми стали вільними!! На жаль, це тривало не довго.

Із кінця листопада ворог почав безжально обстрілювати місто, залишатися в якому було надзвичайно небезпечно! І знову ми змушені були виїхати в більш безпечне місто, яким став Миколаїв.

Саме тут я продовжую  свою боротьбу проти ворога на освітньому фронті, беручи участь у різних проєктах, акціях, флешмобах, конкурсах й олімпіадах, бо розумію, що закінчення війни не за горами, а отже, потрібно буде відбудовувати державу, якій знадобляться мої знання, уміння й навички!!