Широкіх Майя, 16 років, учениця 11-го класу, Комунального закладу освіти «Навчально-виховний комплекс №27»  м.Дніпро

Вчитель, що надихнув на написання есе: Капінус Наталя Анатоліївна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Ти прокидаєшся від дзвінків. Нічого не розумієш. Чуєш вибухи. Раз. Два. Три. Знову й знову…

Новини з усіх сторін, б’ють нібито в серце ножем. Одне запитання: за що? Розумієш, що відбувається, але не віриш. Або не хочеш вірити…

День і ніч проводиш з телефоном у руках, щоб нічого не пропустити.

За декілька днів поринаєш у політику настільки, що вже не розумієш тобі шістнадцять чи тридцять п’ять, ти дитина, підліток чи дорослий, обтяжений буденним життям. Страх і нерозуміння не покидають тебе.

Усі проблеми стають нічим, здаються дрібницями в просторі останніх подій. Ще день тому було мільйон запитань: підготовка до зовнішнього незалежного оцінювання, останній рік у школі і як його провести, випускний, подумки вже обираєш собі красиве платтячко на свято, друзі, розваги, якісь незабутні моменти – так багато чого хочеться! Але 24 лютого вирішило все. Забуваєш про свої плани, про проблеми (як ти тоді думав) і розумієш, що то все дріб’язковість. Зараз тільки одна проблема – МИР у моїй країні.

У четвер, 24 лютого, моє життя змінилося, я ще довго не усвідомлювала, що коїться. Дуже боляче розуміти, що ти можеш більше не побачити своїх рідних. Почуття постійного страху переслідували мене на кожному кроці, сирени були страшніші за все на той час.

Мені з сім’єю довелося виїхати з країни, але весь час за кордоном хотілося додому. Кожен день, поки ми були там, не вдома, моє серце наповнювалося болем. А як телефонували з України, я намагалася стримувати свої сльози, щоб не засмучувати нікого, але це було дуже складно. Уночі я тихо кричала в подушку, моє серце ревло, душа стогнала, а безвихідь мене просто вбивала.

Коли я бачила ті кадри з Бучі, Гостомеля, Маріуполя, я не розуміла, як люди можуть бути настільки жорстокими по відношенню до людей, які нічого їм не зробили, ті бідні діточки, їх матусі, дідусі, бабусі. Чому? За що? Як? Невже це все насправді коїться? Мої питання залишалися без відповіді…

Ці страшні речі роблять люди, у яких немає серця, душі, мозку, але вони ще постануть перед судом за свої злочини, які їм ніхто не пробачить. Ніхто й ніколи!

Мир – це те, чого нам так не вистачає в цей складний час, це те, що повинно бути на нашій землі, те, за що люди повинні боротися. Для мене це вже не просто слово «мир», а діло, за яким стоїть кожна людина. І немає значення, хто ця людина за національністю, кожен повинен кричати про те, що відбувається з українським народом, моїм народом!

Якщо не зупинити агресора, ця війна може прийти до кожного. Увесь Світ повинен зупинити це зло, повернути людям спокій і тишу. Український народ – це сильна нація, вона вистоїть, вона переможе, вона відродиться, але ніколи не забуде свого «братського» ворога.