Поліна Смірнова

"Болить душа і навіть тіло"

Смірнова Поліна, 15 років, 10-А клас, Броварський ліцей I-III ст№ 10

Вчитель, що надихнув на написання єсе: Литовченко Світлана Петрівна

Конкурс єсе "Війна в долі моєї родини"

24 лютого коли в Україні пролунали перші вибухи і було оголошено про початок повномаштабної війни, я не усвідомлювала до кінця, що це означає.. Не розуміла на скільки часу це продовжиться, що буде далі з моїм життям і життям моїх близьких. Все навкруги: напруга батьків, внутрішня паніка, хвилювання друзів - здавалося нереальним, наче один день перекреслив всі плани і майбутнього не буде, здавалося що цей день ніколи не закінчиться. І кожного разу заплющуючи очі, я справді вірила, що все це буде просто жахливим сном.. але кошмар виявився надто правдоподібним.. і довгим.

Весь жах війни я зрозуміла тільки, коли опинилась на окупованій території. Через величезне (і як потім виявилось не безпідставне) хвилювання за близьких, а саме – бабусю і дідуся, які мешкають у Чернігівській області. Ми з батьками поїхали, щоб забрати їх з-відти і вже разом вирушити в більш безпечне місце. Але ми не встигли.. в село ми приїхали 25 числа, 26 – підірвали всі мости на шляху до Києва, і ми втратили можливість повернутись додому, а 28 – в село увійшли російські війська… Почався найважчий період.

Тоді ж, як прийшли війська пропав зв’язок і інтернет, тому ніякої інформації, окрім радіо, не було. Можливість спілкування з близькими відповідно також зникла. Через деякий час не стало і електрики… Протягом двох місяців ми знаходились в максимально стресовому стані: кожен день чуючи вибухи (від деяких навіть вибивало шибки) і сподіваючись, що в наш будинок не прилетить, незмога навіть вийти на вулицю через небезпеку бути вбитим чи зґвалтованим російським солдатом, не знаючи абсолютно нічого про рідних і боятися ще й за їхнє життя. Про погані житлові умови (не опалюваний будинок і майже не маючи води) й гуманітарну кризу і казати не варто… Хоча навіть в ці складні моменти наша сім’я знайшла можливість допомоги іншим - ми почали займатися волонтерством.

Через мародерство, яке процвітало, гуманітарні грузи до місць призначення не доходили. Тому мої батьки почали возити в наше село і, звичайно, роздавати всім потребуючим молоко (в сусідньому селі знаходилась ферма з коровами, через війну збуту продукції не було і хазяїн роздавав молоко всім бажаючим). Ця допомога дала певну розраду і взаємну поміч від селян, що можна сказати врятувала нас від голодування. І тільки в квітні, переживши всі ці жахіття, ми змогли виїхати з окупованої території.

Після приїзду в рідне місто, дізнавшись всі новини, поспілкувавшись із всіма друзями, насолодившись теплом, світлом, гарячою ванною, тишею за вікном і всіма іншими, звичними в довоєнні часи, благами цивілізації. Я усвідомила і здивувалась, як змінився світогляд людей, як в них прокинувся патріотизм, наскільки песимістичними і тяжкими в спілкуванні стали, раніше веселі й приємні люди, скільки болю зазнали інші, що вони втратили.

Як і в перший день мого приїзду додому так і по сьогоднішній день від чіткого розуміння, того, що вже нічого не буде «як раніше» (хоча надії на це досі живе глибоко в серці) болить… Болить душа і навіть тіло, яке кожної клітинкою свого буття хоче повернутися в 23 лютого і навічно залишитися в ньому. Але потрібно жити далі, так, «як раніше» вже нічого не буде, а буде все тільки краще, яскравіше, веселіше, приємніше… Жити в мирі.

І якщо відповісти на питання «що для мене Мир?» - то я б сказала: не чути вибухів над головою і не жити в постійному страху за своє життя. Мир – це мати на столі хоча б одну скибку хліба. Мир – це можливість вийти на вулицю, на якій не стоять танки чи озброєнні орки. І єдине моє бажання: це щасливе майбутнє в вільній, незалежній, мирній Україні! Слава Україні!

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/